Одна, дві, три? Скільки було народностей?
виною XII століття6. Дехто з чільних представників совєтської історіографії в Росії тихо ігнорував офіційну схему на користь російськоцентричної парадигми. Автори колективної монографії « Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства »( 1982) відродили дореволюційну і довоєнну практику використовувати термін « русские » на означення всіх східнослов’ янських народностей. Владімір Пашуто, приміром, уживав щодо населення Київської Русі XIII століття означення « русский народ », а Боріс Флоря називав жителів України та Білорусі XVII століття « русским населением » 7. Зважаючи на існування таких відцентрових і несумісних тенденцій у нібито монолітній совєтській історіографії, не дивно, що вдавана одностайність совєтських істориків стосовно етногенезу східних слов’ ян зійшла нанівець, щойно гласність поклала край партійному контролю над історіографією.
Після розпаду СССР багато українських і білоруських істориків повернулися до заборонених у совєтські часи теорій про( докиївські) початки своїх націй8. Російські дослідники, як-от видатний лінґвіст Олєґ Трубачов, пішли протилежним курсом і намагалися потвердити спільне походжен
6 Шевченкова періодизація суперечила поглядам таких впливових совєтських науковців, як Боріс Рибаков, який датував розпад давньоруської народности ХІУ-ХУ століттями. Шевченко мав, однак, однодумця в особі Льва Черєпніна, який писав, що « передумови » для формування трьох східнослов’ янських народностей склалися ще в XII столітті, і основою цього процесу називав « феодалізацію » Русі( див.: Л. В. Черепнин, « Исторические условия формирования русской народности до конца XV в.», у кн.: Вопросы формирования русской народности и нации, с. 7-105). Шевченко також писав( можливо, щоб захиститися від нових нападок із боку влади), що формування української народности завершилося лише в середині XVII століття. Див. його « Формування української народності », у кн.: Історія Української РСР, т. І, кн. 2, Київ, 1979, с. 186-197. 7 Пашуто, Флоря, Хорошкевич, Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства, с. 5-6, 20,196. Стосовно дотримання цієї практики у постсовєтській російській історіографії див.: А. И. Дворниченко, Русские земли Великого княжества Литовского( до начала XVI века). Очерки истории общины, сословий, государственности, С.-Петербург,
1993. 8А. І. Мікуліч спробував застосувати інструментарій генетики в дослідженнях білоруського
етногенезу. Він дійшов контроверсійного висновку, що із залучених до аналізу дванадцяти генів білоруси відрізняються від литовців двома, від росіян трьома, від українців чотирма і від поляків шістьма. Див.: Г. В. Штыхов, « У истоков белорусской народности », ЯШНепіса, і( Київ, 2002), с. 85-88, зокрема с. 87-88. Пор. з його ж « Древнерусская народность: реалии и миф », у кн.: Труды VI Международного конгресса славянской археологии. Этногенез и культурные контакты славян, т. III, Москва, 1997, с. 376-385 *
61