і. Походження Русі
ська, Смоленська, Полоцька, Суздальська тощо. В тексті літопису ця класифікація замінила попередній поділ Русі на племінні регіони. Більшість племен, зокрема й поляни, фігурують у літописі лише там, де йдеться про події X століття. Назви племінних територій трапляються і в описі подій XI століття, але врешті-решт і вони зникають зі сторінок літопису.( Можливо, топоніми, актуальні за життя літописця, трансформувалися в його уяві в назви племен, які нібито населяли ці території у стародавні часи.) Літописець переназиває деякі племена, відповідно до назв міст, що виникли на їх території та стали центрами окремих князівств: скажімо, полянирусь стали киянами, словени- новгородцями, а кривичі- полочанами. Меря, чиї землі колонізували слов’ яни, перетворилися на ростовців, і так далі. Інші племена, як-от уличі й тиверці, взагалі зникли з літопису. Деякі племена отримали не одну, а кілька назв: сіверян, приміром, урешті заступили новгородці( від міста Новгорода-Сіверського) та куряни( від міста Курська). Саме по собі існування Руської землі не завадило киянам, чернігівцям і переяславцям мати на сторінках київських літописів також окрему ідентичність. Отже, поділ держави Рюриковичів на окремі напівнезалежні князівства став головним параметром ідентифікації населення. Нові місцеві ідентичності відбивали нову політичну структуру Київської держави, а не колишні племінні та культурні кордони, що вочевидь сприяло етнокультурній єдності Русі. Проте руський конгломерат швидко наближався до розпаду відповідно до ліній нового політичного розлому і тим підважував цілий об’ єднавчий проект київських політичних та інтелектуальних еліт62.
Досі ми говорили про ідентичність автора « Повісти временних літ », яка радше за все відбивала ідентичність київських світських і церковних еліт. А що можна сказати про ідентичність еліт поза Києвом, точніше, поза Руською землею у вузькому сенсі цього поняття? Є достеменні свідчення того, що старі еліти на племінних землях, які Ігор, Володимир і Ярослав приєднали до держави Рюриковичів, аж ніяк не тішилися з економічної експлуатації та політичної і культурної « русифікації », накидуваної їм збройною силою. У X столітті деревляни вбили Ігоря, полоцькі князі обстоювали фактичну незалежність своїх земель аж до XI століття, а в’ ятичі опи
62 Я погоджуюся тут з Антоном Ґорським, який заперечував гіпотезу Валєнтіна Седова, що окремі « землі » XII століття сформувалися на основі і в кордонах колишніх племен. Ґорський показав, що поняття « земля » в XII столітті вживали стосовно напівнезалежних князівств, території яких сформувалися без прямого зв’ язку з територіями колишніх племен. Див.: Антон Горский, « О древнерусских“ землях”», ЯиЛепіса, і,( Київ, 2002), с. 55-63; пор.: Седов, Древнерусская народность.
42