Походження слов'янських націй Pokhodzhennia_slovianskykh_natsii_Domoderni_identy

і. Походження Русі по Дунаю, але потім мігрували в інші регіони східної Европи, і свої назви слов’янські племена отримали від займаної території. Вважається, що автор «Повісти временних літ» запозичив історію про розселення слов’ян на Дунаї, так само як сюжет про створення кирилиці, із якогось західнослов’янського або південнослов’янського джерела. Він на магався вписати свій народ у контекст, який задавала ця історія. Літератур ні джерела про інших слов’ян та їхню спільну мову принесли на Русь перші християнські місіонери, вони використовували старослов’янську мову для проповіді нової віри і оголосили, що слов’яни-русь належать до широкого слов’я нського світу. Автор «Повісти» чітко знав, що слов’яни поділяються на різні племена, але водночас, на основі власного досвіду, відносив деякі племена до ширших груп. Племена полян, лютичів, мазовшан і поморян він уважав нащадками ляхів (поляків). Мотиви літописця цілком зрозумі лі, якщо це справді його новація, а не запозичення з іншого джерела. В ті часи існувала централізована польська держава, з якою Русь підтримувала тісні військові, дипломатичні, торговельні та інші відносини, і літописця не задовольняв простий поділ слов’ян на дрібні племена. Ще одна вели ка слов’янська племінна група, яка фігурує у «Повісті временних літ», - слов’яни-русь. Вона складалася із полян, деревлян, сіверян та інших, прикметний виняток становили радимичі і в’ятичі, їх літописець уважав нащадками ляхів. Відомо, що в’ятичі довше за інші слов’янські племена зберігали незалежність від руських князів і довго опиралися християніза ції навіть після того, як у нову віру перейшов Київ. Можливо, це означає, що їх відрізняли в етнічному плані від решти слов’ян-русі, хоча літописець завважує, що дохристиянські в’ятичі, радимичі та сіверяни трималися тих самих звичаїв. Отже, автор «Повісти» переосмислив і трохи змінив карти ну слов’янського світу, запозичену з іноземних текстів, наблизивши її до реалій Руської держави і стосунків із сусідами. Як уже було сказано, «Повість временних літ», беручи під увагу мову, вважає слов’ян окремим народом. Окрім цього, літописець знав інші, не мовні, а релігійні критерії народу. Цитуючи хроніку візантійця Георгія Амартола, київський автор писав, що кожен народ має власний закон і зви чай, і стверджував, що християнський народ має свої християнські звичаї. Згідно з «Повістю временних літ», християнські звичаї прийшли на зміну тим, що існували у слов’янських племен до хрещення Русі, і так слов’яни стали одним народом, - таке враження справляє літописне протиставлен ня між «нами» (християнами) та язичниками-половцями32. Київський ав 32 Див.: Повесть временных лет (1950), с. 16; пор. ПСРЛ, т. і, ствп. 16; т. 2, ствп. її; в укр. пер. Леоніда Махновця: «Так само оце й нині, при нас, половці держать закон предків своїх: кров 28

Походження слов'янських націй Pokhodzhennia_slovianskykh_natsii_Domoderni_identy | Seite 50