Доля Русі
Польського королівства та Великого князівства Литовського. З цієї двоїстої держави руські шляхтичі намагалися викроїти третю націю, яка означувалася не через державну структуру, а через культуру, релігію та мову. Під час повстання Хмельницького гримуча суміш козацької військової потуги, руської солідарности та православної набожности потрясла основи Речі Посполитої, позбавивши її цінних володінь на сході. Тож не дивно, що після закінчення повстання руська культура, релігія і мова стали об’ єктом переслідувань. Скасування козацтва на Правобережжі, навернення руських православних до унії та невпинний занепад руської мови та культури вели до поступової полонізації руських еліт. Лідери польсько-литовської держави, ясна річ, навіть не думали розробляти яку-небудь позитивну програму для руських еліт, навпаки, сподівалися підважити їх і усунути, аби вони знову не виступили проти Речі Посполитої на боці її могутнього московського сусіда. Протягом більшої частини періоду полонізація тривала у « природний » спосіб у тому сенсі, що порожнечу, яка утворилася через знищення однієї культури і традиції, заповнювала інша. Перші програми, спрямовані на полонізацію руських мас, було сформульовано лише наприкінці XVIII століття.
Найвразливішою групою руського суспільства виявилася та, що становила її кістяк у попередню добу,- шляхта. Минули ті часи, коли православні маґнати та їхні клієнти-шляхтичі обстоювали руський політико-культурний порядок на місцевих і загальнодержавних сеймах. Якщо говорити про політичний світогляд, культуру та релігію нової когорти магнатів, то поміж них уже годі було шукати ревнителів руської справи. По смерті в 1667 році православного трокського каштеляна Олександра Огинського в сенаті Речі Посполитої не залишилося захисників прав русинів12. Нащадки руських князівських і шляхетських родин на відміну від князя Костянтина Острозького, у XVI столітті вже не намагалися виводити свої роди від св. Володимира. Натомість нащадки Сапіг, Полубінських, Санґушків, Оранських, Войн, Тризн та інших колись православних родин воліли пов’ язувати себе зі стародавніми римлянами та литовськими князями з роду Ґедиміновичів. У руських еліт Польського королівства і Великого князівства складалася нова лояльність до їхньої польської або литовської вітчизни, але не до руської нації13.
12Див.: Сагановіч, Нарьіс гісториі Беларусі, с. 291. 13Про генеалогічні леґенди шляхетських еліт Великого князівства Литовського див.: Arturas Tereskinas, The Imperfect Body of the Community: Formulas of Noblesse, Forms of Nationhood in the Seventeenth-Century Grand Duchy of Lithuania, Ph. D. diss., Harvard University, 1999? c. 309- 391.
339