Походження слов'янських націй Pokhodzhennia_slovianskykh_natsii_Domoderni_identy | Seite 336
Розкол
слідування. На той час лідери старообрядництва змогли перейняти освітні
моделі своїх київських противників, які допомогли їм вишколити власних
місіонерів і поширити власну «стару віру».
Традиційні трактування старообрядництва варіюють від сприйняття
розколу як «тяжкої духовної недуги», за Ґеорґієм Флоровським, до со-
вєтської оцінки його як соціяльного руху під релігійною маскою130. Ґеорґ
Міхельс переконливо показав, що розкол був реакцією на безпрецедентне
втручання органів центральної влади в церковне життя. У цій ролі старо
обрядництво стало спільною оболонкою для цілого спектра релігійних течій
і різновидів народної непокори131. Також можна стверджувати, що це була
реакція з боку частини традиційного суспільства на програму конфесіона-
лізації релігійного життя, яка сф орм увалася на Заході, прийшла в Україну
з церковною унією та дістала підтримку Москви в середині XVII століття.
Конфесіоналізація спричиняла стандартизацію літургії та релігійних прак
тик, упровадження центрального контролю над парафіяльним життям і
підвищення освітнього рівня духівництва. Серед тих, хто вніс ці питання
на порядок денний Московії, були й представники київського кліру: їхня
церква розпочала конфесіоналізацію ще за Петра Могили, і тепер вони
прагнули накинути ці нові моделі церковного життя своїм православним
братам. Тож, мабуть, не випадково, що на церковному соборі 1666-1667 ро
ків, який виявився надзвичайно важливим для висліду полеміки щодо
старообрядництва, позицію офіційної церкви під час диспуту з лідером
старообрядців протопопом Аввакумом представляв Симеон Полоцький.
Саме Симеон Полоцький дав цьому явищу офіційну назву. У київській ми
трополії термін «розкол» («схизма») використовували щодо тих, хто по
кидав православну церкву, щоб перейти в унійну. Симеон використав його
на позначення всіх (реальних і уявних) проявів опозиції до релігійної по
літики центру, тим самим створивши образ могутнього централізованого
руху. На думку Ґеорґія Флоровського, кияни, які осіли в Московії, ділилися
на дві фракції: прибічники «латинізації», чільними представниками яких
130 Див.: Florovsky, Ways of Russian Theology, ч. і, с. 97-104 (рос. вид.: Флоровский, Пути рус
ского богословия, ч. 1, с. 102); В. С. Румянцева, Народное антицерковное движение в России
в XVII веке, Москва, 1986. Короткий огляд літератури на цю тему див.: Robert О. Crummey,
«Interpreting the Fate of Old Believer Communities in the Eighteenth and Nineteenth Centuries»,
у кн.: Seeking God, c. 144-159, зокрема с. 144-147.
131 Стислий виклад поглядів Ґеорґа Міхельса див. у висновках до його праці: Georg Michels,
At War with the Church: Religious Dissent in Seventeenth-Century Russia, Stanford, 1999, c. 217-
229.
323