Вступ
складники самоусвідомлення модерної нації6; те саме, на мою думку, стосується і двох типів ідентичности. Національна ідентичність постає зі складників ідентичносте етнічної- модерної чи домодерної, але й етнічна ідентичність часто-густо визначається лояльністю до спільної культури, мітології і політичних інституцій, що їх деякі дослідники пов’ язують винятково з модерною національною ідентичністю. Саме усвідомлення тісного зв’ язку між етнічними( протонаціональними) та національними типами ідентичности і спонукало мене досліджувати їх у тандемі.
Досліджуючи історію східнослов’ янських ідентичностей, я спирався на методи, що їх розвивали і « модерністи », і « ревізіоністи ». Ідея про те, що національні наративи, через які модерні суспільства означують себе, є продуктом « націоналізації » минулого, здійсненої істориками XIX- початку XX століття, походить із модерністського арсеналу. Я також приймаю означення нації як « уявленої спільноти », запропоноване « модерністом » Бенедиктом Андерсоном, і поділяю його тезу про те, що національні ідентичності формулюються та функціонують як культурні тексти. Проте, на відміну від « модерністів », я розсуваю рамки цього підходу і застосовую його у дослідженні домодерних спільнот, наголошуючи середньовічні та ранньомодерні корені націй і національних ідеологій. Під цим оглядом, моя книжка долучається до корпусу дедалі ряснішої « ревізіоністської » літератури, яка постулює існування націй до націоналізму. Водночас я не шукаю модерний націоналізм у минулому і заперечую « примордіялістські » припущення щодо тисячолітньої історії сучасних націй. Натомість я заглиблююсь у процес конструювання середньовічних і ранньомодерних ідентичностей і простежую зміни в їхній структурі та значенні.
Я сповідую « м’ який »( у сенсі Роджерса Брубейкера та Фредерика Купера) підхід до « ідентичності »- центрального поняття цієї книжки. Цей підхід, що постав під впливом постструктуралістських і постмодерністських поглядів, загалом є суголосним означенням ідентичности, прийнятим у сучасних студіях з етнічносте та націоналізму. Отже, я розумію ідентичність як феномен, що оприявнюється у колективній та індивідуальній свідомості і діях. Я також вважаю його « ситуативним » феноменом, мінливим конструктом, що його породжує взаємодія багатьох дискурсів. Важливе значення в моєму трактуванні, як уже йшлося повище, має припущення, згідно з яким кожна етнічна або національна спільнота, що претендує на статус етносу або нації, мусить мати концепцію спільної ідентичности7.
У цій книжці я нерідко об’ єдную звичні для постсовєтського читача категорії етносу, народу і нації й уживаю замість них термін « етнонаціональний ». Я також розрізнюю нації модерні та домодерні, використовуючи поняття « домодерна на
6Там само, с. 22-31. 7 Див.: Rogers Brubaker and Frederick Cooper, « Beyond‘ Identity », Theory and Society 29( 2000), c. 1-47, зокрема c. 1-8.
4