і
Кордони московської ідентичности
ла колишню незаперечну леґітимність і вже не була єдиним об’ єктом лояльности, а « земля » ще не утвердилася як вітчизна( термін « отечество » досі означав здебільшого спадкове майно або знатне походження), релігія стала першорядним джерелом леґітимности й цінністю, за яку варто було померти. Як наслідок, усі звернення до московського населення на захист режиму містили покликання на православну віру та Божі церкви.
Якщо московським письменникам не склало труднощів знайти знаряддя диявола серед свого народу, то подати в такому самому світлі неправославних чужинців було взагалі заіграшки. Згідно з Авраамієм Паліциним, оборонці Троїце-Сєрґієвого монастиря відмовилися здатися річпосполитському війську( яке складалося великою мірою з православних русинів), бо капітуляція для них була тотожна зраді Православної церкви та підкоренню « новым еретическим законом отпадшим христианскиа веры, иже прокляти бышя от четырех вселенских патриарх ». У цьому контексті супротивників називали « латинянами » {« латине ») й іншовірцями(« иноверные ») 49. Якщо в московських текстах Лжедмітрія І було заведено називати єретиком, то польські королі зазвичай фігурували як іншовірці. Підпорядкування такому правителеві означало втрату істинної віри та будь-яких сподівань на спасіння. Автор « Нової повісти » критикував тих, хто « не восхотеша <...> от християньска рода царя изобрати и ему служити, но изволиша от иноверных и от безбожных царя изыскати и ему служити » 50. На письменникову думку, ті, хто приєднався до ворога, « от бога отпали и от православныя веры отстали, и к нему, сопостату нашему королю, вседушно пристали, и окаянными своими душами пали и пропали » 51. Приєднатися до чужинців або підтримати немосковського претендента на престол дорівнювало розриву з православ’ ям. Письменники нехтували факти, які суперечили їхнім поглядам та упередженням. Скажімо, восени 1608 року річпосполитський воєначальник Ян Пьотр Сапєґа попросив ростовського митрополита Філарєта( Романова) наново освятити православну церкву, осквернену під час воєнних дій, але такі епізоди старанно оминали у провідному московському наративі про вторгнення іншовірців52.
були мучениками, тому він вигукував: « Как то не мученики, как не с( в) ятыя! И в деревняя лета не так же ли мученики страдаша от мучителей?»(« Из“ Пискаревского летописца”», Восстание И. Болотникова, с. 131- 133, зокрема с. 132). 49Див.: « Из“ Сказания Авраамия Палицына”», с. 328. 50Див.: « Новая повесть », с. 305-312, зокрема с. 307. 51 Там само. 52Див. позитивну відповідь Філарєта на запит Сапєґи в кн.: Памятники смутного времени. Тушинский вор: личность, окружение, время. Документы и материалы, укл. В. И. Кузнецова, И. П. Кулаковой, Москва, 2001, с. 358- 359-
245