6. Чи було « возз’ єднання »?
чолі з Михайлом Грушевським відкинули парадигму возз’ єднання. Вони розглядали Україну як окрему націю, що походила з Київської Русі: вона не відторгалася від жодної іншої нації, а отже, не потребувала « повернення » чи « возз’ єднання » із жодними іншими частинами10.
Ранні совєтські історики погоджувалися з Грушевським щодо Росії, України й Білорусі як окремих націй і дотримувалися принципу окремішности їхніх історичних наративів у всі періоди, за винятком часів Київської Русі та революції 1917 року. Проте в 1930-х роках такий підхід переглянули, а в інтерпретацію Переяславської угоди повернули елементи давнього імперського підходу. Замість тлумачення угоди як плоду російської імперської політики віддали перевагу формулі « меншого зла », згідно з якою приєднання козацької України, яке здійснила Московія, вважали за ліпшу альтернативу, ніж її підпорядкування Османській імперії або Польському королівству. У повоєнні роки, коли класовий дискурс занепав, а в совєтських історичних працях наново зринув російськоцентричний національний підхід, поняття « приєднання » повністю відкинули, а натомість повернули поняття « возз’ єднання ». Для опису Переяславської угоди вигадали нову формулу, « возз’ єднання України з Росією » 11. Ця стара-нова парадигма враховувала совєтське трактування української історії як окремого предмета і приймала тезу про те, що на середину XVII століття існували дві окремі східнослов’ янські національності. Проте спроба поєднати дореволюційні та післяреволюційні історіографічні концепції наразилася на суперечність. Як Україна могла возз’ єднатися з Росією, якщо, згідно з офіційною лінією, в Київській Русі не було росіян, українців і білорусів?
Совєтські історики неохоче порушували такі питання. Проте ліберальна відлига 1960-х років витворила атмосферу, в якій виникла можливість напівофіційного заперечення парадигми возз’ єднання. Воно з’ явилося у формі статті « Приєднання чи возз’ єднання?», яку 1966 року написав український історик Михайло Брайчевський. Маючи намір опублікувати свою статтю в совєтському науковому журналі, Брайчевський спробував розхитати парадигму возз’ єднання, звернувшись до класового марксистського дискурсу 1920-х років. Він також указав на суперечність між російськоцен-
10Про « деконструкцію » російського імперського наративу, яку здійснив Грушевський, див. мою працю « Великий переділ ». 11 Про інтерпретацію російсько-українських відносин у совєтській історіографії 1940-1950-х років див.: Serhy Yekelchyk, Stalin ' s Empire of Memory: Russian-Ukrainian Relations in the Soviet Historical Imagination, Toronto, 2004( УКР- пер.: Сергій Єкельчик, Імперія пам’ яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві, Київ, 2008).
234