Пошуки коріння
зображував оборонцями руської єдности. Черєпнін, який спирався у своєму аналізі на формаційну теорію, заперечував важливість монгольської навали у розпаді давньоруської народности, а отже, і роль монголів у формуванні народности великоруської. На його думку, « татарське іго » ускладнило формування всіх трьох східнослов’ янських народностей, змусивши їх боротися за національну незалежність. Воно також у дивний спосіб уповільнило формування великоруської народности, відокремивши південну і південно-східну Русь від північно-східної. Заперечуючи певні елементи міту про « татарське іго » на користь формаційної парадигми, Черєпнін залишався, однак, заручником негативної оцінки монгольського періоду у традиційній російській історіографії15.
Поки совєтські історики пгукали джерела руської народности, покликаючись на « об’ єктивні закони » історичного розвитку, літературознавці розвивали традиційніший погляд на російське націєтворення. Дехто з дослідників, як-от Ліхачов, намагалися відсунути початки формування російської народности( якщо не нації) якомога далі у глиб століть. Якщо для більшосте істориків створення централізованої російської держави випало на правління Івана III, то для Ліхачова це був також час виникнення російської національної держави. Він датував первісне « культурне відродження » і « піднесення народної самосвідомости » часами Дмітрія Донського- періодом після Куликовської битви( 1380) 16. Іще один автор 1960-х років, літературознавець Ґеліан Прохоров, уважав, що Куликовська битва не лише дала поштовх розвиткові російської національної свідомости, а й стала початком постання російського народу як такого. Він стверджував, що в XIV столітті почали формуватися два народи, які зуміли створити свої держави: турки-османці та великороси17.
Від 1960-х років Куликовська битва перетворилася на початковий пункт великоруської історії та символ російського націоналізму не лише у творах літературознавців, а й у художніх романах й історичній уяві численних поборників російського національного і релігійного відродження. Алєксандр Солженіцин в одному з оповідань написав про паломництво на Куликове поле. В 1980-1982 роках, стикнувшись із потребою заохоти-
15 Там само, с. 76-79. 16Див.: Д. С. Лихачев, Национальное самосознание древней Руси. Очерки из области русской литературы ХІ-ХУІІ вв., Москва- Ленинград, 1945, с. 68-81. 17 Див.: Г. М. Прохоров, « Этническая интеграция в Восточной Европе в XIV веке( от исихастских споров до Куликовской битвы)», у його ж: Русь и Византия в эпоху Куликовской битвы. Статьи, 2-ге вид., С.-Петербург, 2000, с. 5-43, зокрема с. 5.
143