Походження слов'янських націй Pokhodzhennia_slovianskykh_natsii_Domoderni_identy | Page 146

З- Під литовським шатром
тів за включення цього краю до складу Речі Посполитої. Згадок про те, що
самі кияни і волиняни відчували й думали про всю цю справу, лишилося
дуже мало78.
Але те, що відомо сьогодні з літописів і офіційних документів Великого
князівства Литовського, дозволяє припустити, що землі, передані
Польському королівству в результаті Люблінської унії, усе ж таки відріз­
нялися від решти руських земель під Литвою. По-перше, вони ввійшли до
складу литовської держави серед останніх і відрізнялися від центральних
литовських теренів. Іще в 1392 році, наприклад, волинська шляхта здобу­
ла ті самі права, що й шляхта Львівської землі по той бік польсько-литов­
ського кордону. Київська земля, якою правили зрусинізовані Ольґердові
нащадки, була найбільш незалежною з усіх територій Великого князівства,
а київські князі та бояри часто ставали в опозицію до центральної влади.
Під час воєн 1430-х років вони до останнього підтримували Свидриґайла.
У 1481 році вони змовлялися вбити іншого великого князя і поставити на
його місце свою людину. В 1508 році київська шляхта підтримала повстання
Михайла Глинського, сподіваючись відновити Київське князівство. Навіть
якщо деякі з цих відомостей насправді є пізнішими підробками, поява їх у
літописах XVI століття свідчить, що справді існувала традиція «відчужен­
ня» Києва від головних центрів влади ВКЛ79. Кияни упокорилися лише
тоді, коли стали більше залежати від своїх волинських сусідів. Цю залеж­
ність принесла поразка Глинського в битві з військом волинського князя
Костянтина Івановича Острозького. Саме в першій половині XVI століття,
до Люблінської унії, волинські князі утвердилися на власних землях і здо­
були контроль над західним Поділлям і Київською землею. Тому волинські
делегати у Любліні виступали за те, щоб Київська земля теж увійшла до
78 Дослідники загалом поділяють думку Пеленського, що релігійні та національні міркуван­
ня мали для учасників Люблінського сейму, зокрема й делегатів від руських земель, значен­
ня другорядне. Інґе Авербах, наприклад, розходиться з Пеленським щодо кількосте руських
делегатів, які не захотіли присягати на вірність Польщі, але погоджується, що «надто рано
говорити про націоналізм чи навіть якесь відчуття спільноти» у них. Див.: Inge Auerbach,
«Identity in Exile: Andrei Mikhailovich Kurbskii and National Consciousness in the Sixteenth
Century» у кн.: Culture and Identity in Muscovy, 1359-1584, c. 11-25, зокрема c. 18.
79 Аналіз літописних повідомлень див.: Олена Русина, «Від Кузьмищі-киянина до киянина
Скобейка (моделювання смерті в хроніці Биховця)», Соціум і (2002), с. 37 ~ 54 ; її ж> «On the
Kyivan Princely Tradition from the Thirteenth to the Fifteenth Centuries», Harvard Ukrainian
Studies 18, № 3-4 (December 1994), c. 175-190, зокрема c. 182.
128