Роз’ єднавча унія
Чи можна зводити причини укладання Люблінської унії до московської аґресії, слабкости литовців, жадібности поляків і бажання руської шляхти отримати нові привілеї? Чи не було в ній чогось такого, що можна вважати проявом протонаціональної ідентичности? Є певні ознаки, що було. Наприклад, руські делеґати з Волині та Київщини виказували певну лояльність до своєї етнокультурної спільноти. Заявивши, що представляють « народ, такий поштивий, що жодному народові на світі не поступиться » 77, вони вимагали й отримали Гарантії статусу князів і територіальної цілісности князівських володінь, збереження норм і привілеїв Литовського статуту, прав руської мови в публічному просторі і свободи православного віросповідання. Все це чималі досягнення, але їх вимагали й отримали на регіональній основі: спільну руську позицію практично не артикулювали. Невдовзі після Люблінської унії, наприклад, сполонізована руська еліта Підляшшя( ще одна « литовська » земля, яка ввійшла до складу Речі Посполитої) попросила центральну владу змінити мову діловодства з канцелярської руської на польську, бо її вже не розуміють.
Руська релігійна та культурна ідентичність, поза сумнівом, існувала, але вона не залежала від солідарносте руських еліт у Великому князівстві. Потвердження прав і привілеїв окремих земель було достатньо. Не трапляється нам у джерелах з історії Люблінського сейму і проявів лояльносте руських делегатів до своєї колишньої держави, Великого князівства Литовського( зрештою, вони от-от перестануть бути « литовцями »), і до етнокультурної спільноти « литовська Русь ». Схоже, що лояльність знаті була передусім до правителя, а не до литовської держави. Люблінська унія не змінила правителя, тому місцеві еліти вважали зміни кордонів справою другорядною, допоки історичні кордони тієї чи тієї землі та її « давні права » лишалися недоторканними. Підлящани, волиняни та кияни не виказували палкого інтересу і до об’ єднання зі своїми родичами галицькими русинами. Коли після Люблінської унії волиняни та кияни почали більшменш постійно стикатися з галичанами, вони вважали їх своєрідними іноземцями( панове заграничники). Саме поляки, а не руські делеґати сейму, вказали на колишній статус Києва як столиці держави, шукаючи арґумен-
77 Див. цитату з сеймової промови волинського князя Костянтина Вишневецького: Наталя Яковенко, Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України, с. 201. Про ставлення українських князів і волинської шляхти до люблінського повороту подій див.: Karol Mazur, « Nieznana petycja szlachty wołyńskiej do króla w dobie sejmu lubelskiego 1569 r.», Соціум. Альманах соціальної історії, 2( Київ, 2003), с. 41-56-
127