В 1764 р., на думку О. Шафонського, цей регіон у « своїх кордонах і в правлінні » отримав зовсім « новий вид » 103. Із цим важко не погодитись. Адже, створена тоді царським урядом Новоросійська губернія у вигляді військового округу для боротьби проти нападів турецько-татарських можновладців, охопила: на Правобережжі – Нову Сербію, а на Лівобережжі – Слов’ яно- Сербію, Українську лінію, 13 сотень Полтавського полку( Ново- санжарська, Старосанжарська, Сокільська, Переволочанська, Нехворощанська, Маяцька, Царичанська, Келебердянська, Китайгородська, Орельська, Білецька, Кобеляцька, Кишенівська) і дві сотні Миргородського полку( Кременчуцька, Власівська). Адміністративним центром губернії визначено м. Кременчук. Її населення склали, в першу чергу, українські посполиті й козаки, а також російські селяни, серби, чорногорці, угорці та інші військові поселенці, котрих приписали до гусарських і пікінерських полків 104.
У результаті таких реформувань усі сотні Полтавського полку, крім 1, 2 і 3 Полкових, Великобудищанської та Решетилівської, імперська влада ліквідувала. На практиці цілісна полкова одиниця припинила своє понад сторічне існування( 1648-1764). У 1775 р. її рештки ввійшли до складу Полтавського повіту Новоросійської губернії 105.
Отже, так звана Новоросія формувалась головним чином за рахунок українських земель і їхнього населення, а домінування тут російського чинника – це міф, вигаданий деякими сучасними політиканами і шовіністично налаштованими істориками.
103
Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание … – С. 98.
104
Докладніше про це див.: Гуржій О. І. Формування національної території у ХVІІІ ст. Зміни в народонаселенні // Українська народ- ність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. – К., 1990. – С. 98-109.
105
Панашенко В. В. Полкове управління в Україні( середина ХVІІ- ХVІІІ ст.). – К., 1997. – С. 5.
44