Розділ І, глава 1'
---
45
Деякі архаїчні повір ' я призводили до диких випадків. І. Франко згадував розповідь ієромонаха Косака про те, що він влітку 1831 р. побачив неподалік Нагуєвичів( рідне село Франка) велике згарище. Один селянин наївно пояснив, що на тому місці спалили упирів, які накликали на село холеру. На запитання, як вони узнавали упирів, селянин відповідав: « А був тут у селі такий хлопець: той ходив від хати до хати та по волоссю на грудях пізнавав упирів. Тих зараз брали і тут на пастівнику терновим вогнем палили » 28.
Людина дохристиянської доби покладалася головним чином на власні сили, бо вважала все оточуюче вороже налаштованим щодо своїх інтересів. Успіх, думала вона, це- відвойоване місце під сонцем, яке потрібно постійно захищати, в тому числі від духів чи богів.
Силове протистояння з оточенням, людським і природним, зрозуміло, не сприяло формуванню моральних засад суспільного життя. Узагальнюючи літописні свідчення і норми Руської Правди, С. Соловйов писав: « Кривава помста, часта можливість вбивства у сварці, на бенкетах, вчинки Ігоря з древлянами і древлян з ним, помста Ольги, зростання розбоїв за Володимира, вчинки Добрині у Полоцьку з родиною Рогволода, потім з Ярополком, поведінка Святослава- ось звичаї язичницького суспільства. Швидкість до образи і швидкість до помсти, переважання фізичних поривань, слабко стримуваних релігійними і моральними законами; сила фізична на першому плані- їй уся шана, вся користь; богатир, сила якого доведена в народній уяві до страхітливих розмірів- ось герой доби... При пануванні матеріальної сили, при неприборканості пристрастей, при устремлінні юного суспільства до розширення, при житті у постійній борні, у постійному використанні матеріальної сили звичаї не могли бути м ' якими; коли силою можна взяти усе, коли право сили є найвищим правом, то, звичайно, сильніший не буде стримуватись перед слабким » 29. Висновок відомого російського вченого, гадаємо, свідчить якраз про антисуспільність моральних засад язичництва.
Серйозною перешкодою для соціального прогресу було язичницьке несприйняття « чужого ». Людина, з якою не спілкувалися постійно, не були охоплені спільною працею, турботами, не мали спільних предків чи богів,- чужа, ворог. М. Попович лаконічно й точно висловив цю язичницьку рису: « Всією повнотою прав наділена лише людина, народжена в даному суспільстві. Все це можна зрозуміти, виходячи з уявлення, згідно з яким чужий, іноземець- обов ' язково ворог і, власне,
28 Франко и.я. Сожжеllие упыейй в с. Нагуевичах в 1831 Г. ІІ Українці... С. 571.
29 Соловьев с. м. Сочинения... Т. 1. С. 235, 236.