Розділ VI, глава 2-- 443
імператорів, зазнавши провалу під час « ходіння в народ », розробляли фунтовні, проте утопічні пропозиції по вирішенню актуальних проблем країни, наголошуючи на очікуваннях найбільш пригноблених класів.
Передова думка не була єдиною: якщо ліберали наполягали на свободі приватної ініціативи та підприємництва, то радикальні демократи обумовлювали економічний прогрес зростанням загального добробуту. В той же час егоїзм, корисливість, грабіжництво доби початкового накопичення капіталу, не обмежені соціально-політичними перепонами, сприяли швидкому розповсюдженню ідей соціальної справедливості. З іншого боку, непривабливий образ європейського капіталізму з його знедоленим робітничим класом та революціями змушував наших мислителів як в Росії( Герцен, Чернишевський, Бакунін), так і в Україні( Драгоманов, Франко, Подолинський) напружено шукати самобутніх( немарксистських) варіантів соціалістичного устрою.
Ще більш драматичними були пошуки засобів здійснення планів модернізації країни, виведення її до такого соціального ладу, який позбувся б усіх вад існуючих тоді в світі суспільних систем.
Консерватори категорично вимагали, щоб будь-які нововведення впроваджувались верховною владою за згодою дворянського « корпусу ». Мислителі ліберальної орієнтації, обrрунтовуючи назрілість низки докорінних реформ буржуазного типу, вбачали в прогресивній частині чиновництва- за умови всілякої підтримки царем- силу, здатну реалізувати модернізаційну програму без жодних потрясінь.
Складніше було визначитись радикальним демократам. Брак авангардної сили в суспільстві змушував покладати надії то на згуртованість демократичних кіл для тиску на владу, то на « філософа на троні », то на просвітянські зусилля в народній масі,- але всі ці сподівання досить швидко розвіялися. Четвертий варіант- насильницький, революційний шлях вважався соціально небезпечним, проте неминучим в разі спротиву реакційних сил спробам суттєво поліпшити народне життя. Радикальні демократи прагнули уникнути стихійного бунту( щоправда, Чернишевський не виключав обов ' язку передових людей очолити його, коли він таки спалахне), а говорили про революцію як про можливу, добре продуману й усвідомлену, але також не бажану.
Головною особливістю української думки пореформеної доби був поступовий перехід від домагань національно-культурної автономії до суто політичної платформи, яка передбачала федералізацію Росії, національну самостійність України, глибокі соціально-економічні реформи й демократизацію всіх сфер життя.