Розділ VI, глава 2--- 440 не задовольняти якусь людину або цілу групу людей( стан, верству).
Через це « зовнішні » установи не спроможні створити для індивідуума повною мірою комфортне соціальне середовище. Звідси П. Новгородцев зробив такий висновок: «... ми сказали б, що особистість, душевне життя особистості ширше та глибше від політики й суспільності, а тому спасіння та задоволення людина має шукати не тільки у суспільстві, але передусім у собі, у своїх власних силах і засобах ». Однак П. Новгородцев зробив важливе застереження: сказане зовсім не означає, що слід протиставляти душевне життя « зовнішнім формам співжиття », проте необхідно розмежовувати політику та мораль.
Відокремлення політики від моралі, « суспільності » від « душевного життя » людини зробить, писав П. Новгородцев, яснішою ту істину, « що не можна людині в усьому покладатися на інших і приховувати свою втому чи свою відповідальність за недосконалість суспільних форм... Не віра у земний рай, який виявляється недосяжним, а віра у людську дію та моралыle « долженствование »- ось що виникає тут перед нами. Не « обетованная земЛЯ », а незламна особистість, такою є наша остання опора. Особистість, непохитна у своєму моральному прагненні, яка черпає свою силу з віри в абсолютний ідеал добра і неодмінно зберігає цю віру при всіх поворотах історії,- ось що береться тут за основу для суспільного творення ».
Утилітарний підхід до повсякденності, зазначав П. Новгородцев, змушує людину ставити перед собою конкретні та здійснимі цілі, та все ж варто завжди пам ' ятати, що будь-яка дія « лише тоді набуває і справжню життєву енергію, і моральну ціну, коли вона одухотворена моральним прагненням, спрямованим далеко вперед, до вічного ідеал а добра ».
Роздуми П. Новгородцева про суспільний ідеал можна всебічно оцінити, лише співставивши їх з концепцією двох відомих збірників статей представників російської інтелігенції- « Вехи »( 1909 р.) та « Из глубинЬІ »( 1918 р.). В останньому П. Новгородцев надрукував статтю « О путях и задачах русской интеллигенции » 68. У цій роботі П. Новгородцев солідаризувався із П. Струве, який назвав причиною краху інтелігентського світогляду на початку ХХ ст. його « безрелігійне відщепенство від держави ». Доповнюючи це визначення, П. Новгородцев писав про властивий інтелігенції « раціоналістичний утопізм », невизнання « зв ' язку людини з Богом, зв ' язку особистої свідомості з об ' єктивним і загальним законом добра як із законом Божиїм », що врешті-решт означає « відщепенство людського розуму від розуму Божественного ».
68 Вехи. Из глубииы.- М.: Изд-во « Правда », 1991. С. 424-442.