Розділ V, І Ііі. lІіІ /.
-- 337 суспіJII. IІНХ ' шичаїв і норм. « ПодоБНЬІе противоестествеННЬІе скачки( то є великі таланти. то їх немає.- А. Б.), по моему мнению, всего лучше дока
Зblвают, что у нас нет литераТУРЬІ, и следовательно, нет и истории литературЬІ; ибо ни одно явление в ней не бьІЛО следствием другого явления, ни одно соБытеe не выткалоo из другого событя •. История нашей словесности есть, ни больше ни меньше, как история неудачнЬІХ ПОПЬІТОК, посредством слепого подражания иностранным литературам, создать свою литературу; но литературу не создают, она создается так, как создаются, без воли и ведома народа, ЯЗЬІК и оБЬІчаи ». Отже, спадкоємність фаз суспільного розвитку, з точки зору Бєлінського,- визначальний чинник органічного зростання у духовній сфері, зокрема в літературі певного народу.
Нарешті, по-третє, Бєлінський поділяв переконання панславістів щодо славного майбуття слов ' ян, у тому числі росіян. « Наше общество,- писав він,- еще слишком юно, еще не установилось, не освободилось от европейской опеки; его физиономия еще не высниласьь и не ВЬІформировалась ». На відміну від Чаадаєва, Бєлінський вважав, що Росія лише запізніло вийшла на той шлях, яким рухається уся Європа, але
ЇЙ не треба копіювати зразки інших країн, а необхідно виробити власний темп, форми і зміст цивілізаційного руху, спираючись на вітчизняний історичний досвід та культурні надбання. Молодий Бєлінський( йому тоді було 23 роки) зберіг оптимістичний погляд на майбутнє країни. « Но для зтого надо сперва,- підкреслював він,- чтобbl У нас образовалось общество, в котором БЬІ ВЬІразилась физиономия могучего русского народа, и надобно, чтоБЬІ у нас бьІЛО просвещение, созданное нашими трудами, взращенное на родной почве. У нас нет литераТУРЬІ; я повторяю зто с восторгом, с наслаждением, ибо в сей истине вижу залог наших будущих успехов. Присмотритесь хорошенько к ходу нашего общества, и ВЬІ согласитесь, что я прав ». Є всі підстави сказати, що « ЛитераТУРНЬІе мечтания » В. Бєлінського порушили низку питань, які пізніше опиняться в центрі гострих дискусій « слов ' янофілів)} і « західників ».
Повернемось до Чаадаєва. Петро Якович Чаадаєв( 1794- 1856) народився у Москві, за походженням належав до аристократичних кіл( по матері-онук кн. М. М. Щербатова), навчався у Московському університеті( 1808- 1812). Потім служив у гвардійському Семенівському полку, брав участь у Вітчизняній війні 1812 р. та закордонних походах російської армії. Після війни служив у Гусарському полку, який розташовувався в Царському селі, де Чаадаєв познайомився з О. Пушкіним( він присвятив Чаадаєву три послання). Вийшов у відставку в 1821 р. З 1823 по 1826 рр. мандрував європейськими країнами( Англія, Франція, Італія, Швейцарія