Розділ IV, глава 1-- 238
Сенат, писав Десницький, складатиметься з 600-800 осіб, які обиратимуться різними вільними станами( дворянство, духовенство, міщани, однодворці тощо) та навчальними закладами, а склад виборців обмежувався майновим цензом( не менше 50 крб. податку в казну щорічно), що гарантувало, як гадали у ті часи, свободу думки і рішення. Сенатори також повинні бути людьми заможними, щоб незалежно від влади і тільки за власним сумлінням готувати й ухвалювати правові акти: «... кандидатом становиться в сенаТОРЬІ можно безопасно дозволить всякому, кто только в состоянии может жить при такой должности на своем иждивении, ибо сенаТОРЬІ не должны ни полушки иметь жалованья, довольствуясь притом одной честию и привилегиями, какими их монархом российским заблагорассудится наградить за такое рачительное их старание об отечестве »( с. 200). Знаменно, що Десницький висловився за « возвыIениеe народа в правоправлении », тобто відстоював принцип демократизації державного управління, властивий українським політичним інститутам. Важливо й те, що Десницький був проти становості в устрої Сенату, радячи сенаторам разом, у спільних засіданнях, вирішувати державні справи більшістю голосів.
Складніше було із співвідношенням законодавчих повноважень Сената та імператорської влади. Десницький стикнувся тут із зрозумілими труднощами, бо інститут самодержавства передбачав зосередження усієї повноти законодавчої компетенції в руках монарха. Практика роботи Сената ХУІІІ- початку ХІХ ст. свідчила про те, що імператор( чи імператриця) сам видавав розпорядження Сенату у формі указів(= законів): « Именной- Сенату » чи « Именной, обьявленныlй Сенату министром полиции », або Сенат оформляв укази за вказівкою « ВЬІсочайшей власти »: « Сенатский, по выIочайшеe утвержденому мнению Государственного Совета » і т. ін. Крім того, на Сенат покладався обов ' язок тлумачити смисл законів, давати експертну оцінку рішенням місцевих органів влади щодо їх відповідності існуючим правовим актам, а також Сенат мав ініціювати власні законодавчі акти у тих випадках, коли виникала необхідність скоригувати адміністративну діяльність на місцях у правове поле.
Проект Десницького висував принципово іншу схему. Не зазіхаючи загалом на законодавчі прерогативи монарха, він зважився, так би мовити, поставити поряд з імператорським палацем « храмину » Сената і розмістити у ній представницький законодавчий орган влади, мета якого полягала б передусім у відображенні в законах народних інтересів. Десницький писав про те, що Сенат працюватиме під керівництвом царя, а цар, у свою чергу, діятиме певною мірою за погодженням із сенаторами.