На час описуваних подій польські політики розважували над двома концепціями повоєнного влаштування кордонів у Східній Європі. Обидві опирались на те положення, що затиснута між Росією і Німеччиною Польща не має шансів вижити, якщо буде слабосильною державою. Але висновки з цього робилися цілком протилежні. Лідер польської ендеції Роман Дмовський вважав, що білоруський, литовський, український національні рухи на“ східних польських кресах” не мають достатніх державотворчих потенцій. З другого боку, відновлена Польща теж не мала б достатньої сили вдержати ці території повністю у складі своєї держави. Найменшим злом для Дмовського було встановлення польсько-російського кордону, який би перетинав білоруські, литовські і українські землі й був би розташований майже на одинаковій відстані як від Варшави, так і від Москви.
Зовсім іншою була концепція Юзефа Пілсудського, яка поділяли більшість польських соціалістів. Вони прагнули розвалу й ослаблення імперської Росії шляхом створення федерації самостійних білоруської, литовської, польської й української держав. Найслабшим місцем цієї концепції було, однак, те, що вона не виходила за межі лозунгів. Федералістичні ідеї, слабо розроблені й романтично забарвлені, не могли стати серйозним поборником лінії Дмовського, що ґрунтувалася на прагматичному й легко зрозумілому почутті“ національного егоїзму”. Навіть ті з поляків, хто розцінював війну з українцями як непотрібну і шкідливу, залишався при думці, що оборона Львова є вимогою обов’ язку захисту вітчизни.
Перші сутички між поляками й українцями вибухнули в Львові вже 1 листопада 1918 р. У перші ж дні виявилися слабі сторони українського війська. Солдати, здебільшого вихідці з села, непевно почували себе в місті і не мали досвіду вуличних боїв. Дуже гостро серед українських військ відчувався брак офіцерів. Крім об’ єктивних слабостей, українське військове керівництво допустило серйозні помилки і прорахунки. Воно мало всі можливості, щоб в зародку знищити опір, якщо проявило б більше рішучості і злагодженості в діях.
Тактичні прорахунки українського війська були причиною того, що після трьохтижневих боїв воно було змушено 21 листопада покинути Львів. Майже одночасно зі Львовом розгорілися бої за Перемишльську фортецю і за встановлення контролю над Бориславсько- Дрогобицьким нафтовим басейном. Військові сутички при загальній рівновазі сил переросли у затяжний конфлікт. Почалася справжня польсько-українська війна. Найбільша іронія полягала в тому, що ця війна розгоралася саме в той час, коли весь західний світ святкував встановлення миру.
Непримиренність обидвох сторін випливала із різниці їх психологічних постав. Для українців це була боротьба за власну свободу проти національного поневолення. Вони з розумінням і повагою поставилися до визвольних змагань поляків, але лише при умові, що ці змагання не будуть вестися на українській етнічній території. Абсолютно протилежною була