історики повинні признаватися у своїй обмеженості. Найгіршими істориками є ті, що уявляють себе вільними від будь-яких упереджень” 16.
Автор цієї книжки признається, що він не байдужий до предмету свого дослідження. Політичні уподобання автора лежать явно й однозначно лежать на боці української самостійності. Серед усіх політичних партій та течій, які коли небудь діяли на території України і добивалися визнання її політичних і культурних прав, він є прихильником традиції т. зв. демократичного націоналізму, розвинутої у писаннях і діяльності кирило-мефодіївців, Драгоманова, Франка, Грушевського, ідеологів українського повстанського і правозахисного рухів, ліберальної української еміґрантської інтеліґенції та центристських громадськополітичних діячів часів горбачовської перебудови і української незалежності після 1991 р.
Приналежність до цієї традиції ставить перед кожним щонайменше дві вимоги. Першою є визнання права на існування інших політичних течій та їхнього внеску у творення модерної України. Сучасна Україна не є творенням виключно національно свідомої і ліберально мислячої інтеліґенції; не менш важливим був внесок як крайньо лівих( комуністичних), так й крайньо правих( інтеґрально-націоналістичних) сил, а також чисельної і політично часто неозначеної армії чиновників, офіцерів та ін. службовців, до якої традиційна історіграфія ставилася як до“ колоніальної” або“ окупаційної”. Так само не можна трактувати її лише як результат дії одних лише українських мас, забуваючи про присутність на українських етнічних землях впродовж усієї історії інших національних груп. Кожна з цих течій і народів зробили свій внесок в“ український проект”, часто не усвідомлюючи цього та переслідуючи цілковито відмінні цілі. Визнання цього факту має надзвичайно важливе не лише наукове, але й політичне значення – співучасть у такому проекті у минулому передбачає перебрання відповідальності за його результати у майбутньому для всіх тих, хто проживає на території України, без різниці національності і політичних уподобань.
Інша вимога приналженості до ліберальної традиції передбачає критичне ставлення до своєї історичної спадщини. Зокрема, це стосується проблеми національної вини. У сучасних історичних працях часто можна надибати на тезу, що українці впродовж своєї історії були лише жертвами і не були відповідальними за ті насильства, які чинилися на їхній території. Правдою є, що українці понесли жахливі втрати від чужоземних режимів і страждали від своїх сусідів, що жили разом з ними на українській землі. Але українці теж завдавали кривди своїм“ кривдникам”. Міжаціональні стосунки у минулому були далекими від ідилії, і нерідко представляли собою довгий ланцюг обопільних насильств і злочинів, коли вчорашня“ жертва” жорстоко мстилася своєму“ насильнику”.
16 Davies N. The Misunderstood Victory in Europe // New York Review of Books. 1995. May 25. P. 10.