історики повинні признаватися у своїй обмеженості . Найгіршими істориками є ті , що уявляють себе вільними від будь-яких упереджень ” 16 .
Автор цієї книжки признається , що він не байдужий до предмету свого дослідження . Політичні уподобання автора лежать явно й однозначно лежать на боці української самостійності . Серед усіх політичних партій та течій , які коли небудь діяли на території України і добивалися визнання її політичних і культурних прав , він є прихильником традиції т . зв . демократичного націоналізму , розвинутої у писаннях і діяльності кирило-мефодіївців , Драгоманова , Франка , Грушевського , ідеологів українського повстанського і правозахисного рухів , ліберальної української еміґрантської інтеліґенції та центристських громадськополітичних діячів часів горбачовської перебудови і української незалежності після 1991 р .
Приналежність до цієї традиції ставить перед кожним щонайменше дві вимоги . Першою є визнання права на існування інших політичних течій та їхнього внеску у творення модерної України . Сучасна Україна не є творенням виключно національно свідомої і ліберально мислячої інтеліґенції ; не менш важливим був внесок як крайньо лівих ( комуністичних ), так й крайньо правих ( інтеґрально-націоналістичних ) сил , а також чисельної і політично часто неозначеної армії чиновників , офіцерів та ін . службовців , до якої традиційна історіграфія ставилася як до “ колоніальної ” або “ окупаційної ”. Так само не можна трактувати її лише як результат дії одних лише українських мас , забуваючи про присутність на українських етнічних землях впродовж усієї історії інших національних груп . Кожна з цих течій і народів зробили свій внесок в “ український проект ”, часто не усвідомлюючи цього та переслідуючи цілковито відмінні цілі . Визнання цього факту має надзвичайно важливе не лише наукове , але й політичне значення – співучасть у такому проекті у минулому передбачає перебрання відповідальності за його результати у майбутньому для всіх тих , хто проживає на території України , без різниці національності і політичних уподобань .
Інша вимога приналженості до ліберальної традиції передбачає критичне ставлення до своєї історичної спадщини . Зокрема , це стосується проблеми національної вини . У сучасних історичних працях часто можна надибати на тезу , що українці впродовж своєї історії були лише жертвами і не були відповідальними за ті насильства , які чинилися на їхній території . Правдою є , що українці понесли жахливі втрати від чужоземних режимів і страждали від своїх сусідів , що жили разом з ними на українській землі . Але українці теж завдавали кривди своїм “ кривдникам ”. Міжаціональні стосунки у минулому були далекими від ідилії , і нерідко представляли собою довгий ланцюг обопільних насильств і злочинів , коли вчорашня “ жертва ” жорстоко мстилася своєму “ насильнику ”.
16 Davies N . The Misunderstood Victory in Europe // New York Review of Books . 1995 . May 25 . P . 10 .