на початку ХХ ст . структурно був дуже близьким до українського 8 . Як й українське суспільство , білоруське переважно було селянським і терпіло від тих самих структурних недоліків . Поміщицькі володіння належали в основному польским або російським поміщикам , дрібна торгівля перебувала у руках євреїв , а бюрократія була російською . Тому поняття “ білорус ” й “ селянин ”, як і в українському випадку , практично співпадали : 92 % білорусів були селянами , 95 % всіх селян були білорусами . Як й українське , білоруське селянство відрізнялося дуже низьким рівнем грамотності . Йому властиві були індивідуалістичні настрої й несприйняття общини . Тим не менше , сила українського національного руху у 1917 р . виявилася набагато більшою , аніж білоруського .
До цього спричинилися головним чином дві обставини , які , наклавшись на всі інші , відіграли вирішальне значення для виникнення масового національного руху . По-перше , українська інтеліґенція виявилася набагато чисельнішою . Якщо керівництво українського руху в 1903 р . вміщалося у двох вагонах поїзда , то рік перед тим всі члени Білоруської революційної громади , єдиної на той час національної організації , спокійно могли розсістися за одним обіднім столом . Через невелику кількість освічених людей ні одне білоруське місто не стало місцем скупчення більш-менш помітної культурної общини . Українська інтеліґенція завдяки своїй чисельності все-таки зуміла сяк-так налагодити національне життя принаймні у двох великих містах – Києві й Полтаві . Якщо взяти до уваги , що націоналізм , заки стає масовим рухом , є міським , а не сільським феноменом , то наявність міської інтеліґенції є першочерговою обставиною для успіху мобілізації селян під національні лозунги .
По-друге , вступаючи у модерну добу , українці не були зовсім “ не-державною ” чи “ неісторичною нацією ”. Вони мали певні політичні традиції самоуправління і власну правлячу еліту , яка виконувала функції представницького класу всієї староукраїнської козацької нації ( тому-то український випадок націотворення , як справедливо відзначав Іван Лисяк- Рудницький 9 , займає проміжне місце у дихотомії між “ історичними ” й “ не-історичними ” націями , будучи ближчим до чеського , аніж скажімо , до білоруського прикладу ). Хоча козацька старшина та її нащадки порівняно швидко і без великих перешкод інкорпорувалися у російське дворянство , вона змогла постачати кадри і для національного руху та прокласти таким чиноммісток між “ старою ” й “ новою ” Україною . Мірослав Грох на основі порівняння
7 Кабузан Н . В . Украинское население Галиции , Буковины и Закарпатья в конце XVIII-30-XIXгодах XIX в . //
Советская этнография . 1985 . № 3 . С . 85 ; Saunders D . Russia ’ s Ukrainian Policy ( 1847-1905 ): A Demographic Approach // European History Quarterly . Vol . 25 , No 2 ( April 1995 ). P . 193 . 8 Тут і далі використані арґументи , приведені Стівеном Ґут ’ є – див .: Guthier S . The Roots of Popular Ukrainian
Nationalism : A Demographic , Social and Political Study of the Ukrainian Nationality to 1917 . Unpublished Ph . D . Dissertation ( The University of Michigan , 1990 ). P . 284-313 . Про причини слабості білоруського науіонального руху див . також : Радзік Р . Прычыны слабасці нацыятворчага працэсу беларусаў у XIX-XX ст . // Беларускі Гістарычны Агляд . Т . 2 . Сшытак 2 ( Сьнежень 1995 ). С . 163-348 . 9 Лисяк-Рудницький І . Історичні есе . Т . 1 . С . 24 , 34 .