на початку ХХ ст. структурно був дуже близьким до українського 8. Як й українське суспільство, білоруське переважно було селянським і терпіло від тих самих структурних недоліків. Поміщицькі володіння належали в основному польским або російським поміщикам, дрібна торгівля перебувала у руках євреїв, а бюрократія була російською. Тому поняття“ білорус” й“ селянин”, як і в українському випадку, практично співпадали: 92 % білорусів були селянами, 95 % всіх селян були білорусами. Як й українське, білоруське селянство відрізнялося дуже низьким рівнем грамотності. Йому властиві були індивідуалістичні настрої й несприйняття общини. Тим не менше, сила українського національного руху у 1917 р. виявилася набагато більшою, аніж білоруського.
До цього спричинилися головним чином дві обставини, які, наклавшись на всі інші, відіграли вирішальне значення для виникнення масового національного руху. По-перше, українська інтеліґенція виявилася набагато чисельнішою. Якщо керівництво українського руху в 1903 р. вміщалося у двох вагонах поїзда, то рік перед тим всі члени Білоруської революційної громади, єдиної на той час національної організації, спокійно могли розсістися за одним обіднім столом. Через невелику кількість освічених людей ні одне білоруське місто не стало місцем скупчення більш-менш помітної культурної общини. Українська інтеліґенція завдяки своїй чисельності все-таки зуміла сяк-так налагодити національне життя принаймні у двох великих містах – Києві й Полтаві. Якщо взяти до уваги, що націоналізм, заки стає масовим рухом, є міським, а не сільським феноменом, то наявність міської інтеліґенції є першочерговою обставиною для успіху мобілізації селян під національні лозунги.
По-друге, вступаючи у модерну добу, українці не були зовсім“ не-державною” чи“ неісторичною нацією”. Вони мали певні політичні традиції самоуправління і власну правлячу еліту, яка виконувала функції представницького класу всієї староукраїнської козацької нації( тому-то український випадок націотворення, як справедливо відзначав Іван Лисяк- Рудницький 9, займає проміжне місце у дихотомії між“ історичними” й“ не-історичними” націями, будучи ближчим до чеського, аніж скажімо, до білоруського прикладу). Хоча козацька старшина та її нащадки порівняно швидко і без великих перешкод інкорпорувалися у російське дворянство, вона змогла постачати кадри і для національного руху та прокласти таким чиноммісток між“ старою” й“ новою” Україною. Мірослав Грох на основі порівняння
7 Кабузан Н. В. Украинское население Галиции, Буковины и Закарпатья в конце XVIII-30-XIXгодах XIX в. //
Советская этнография. 1985. № 3. С. 85; Saunders D. Russia’ s Ukrainian Policy( 1847-1905): A Demographic Approach // European History Quarterly. Vol. 25, No 2( April 1995). P. 193. 8 Тут і далі використані арґументи, приведені Стівеном Ґут’ є – див.: Guthier S. The Roots of Popular Ukrainian
Nationalism: A Demographic, Social and Political Study of the Ukrainian Nationality to 1917. Unpublished Ph. D. Dissertation( The University of Michigan, 1990). P. 284-313. Про причини слабості білоруського науіонального руху див. також: Радзік Р. Прычыны слабасці нацыятворчага працэсу беларусаў у XIX-XX ст. // Беларускі Гістарычны Агляд. Т. 2. Сшытак 2( Сьнежень 1995). С. 163-348. 9 Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т. 1. С. 24, 34.