Проблеми , схожі на ті які мав французький уряд , турбували й російські і польські вищі класи , традиційних суперників українського руху . Звичайно , за ними стояла сила державного апарату , грошей , вищого рівня освіти ікращого політичного досвіду . Але український рух мав одну велику перевагу : він безпосередньо апелював до соціальних інтересів селянства , заторкуючи найчутливішу струну у його душі .
Існувало декілька факторів , що створювали високу потенційну можливість появи в Україні масового національного руху . Першим у списку треба назвати демографічний фактор . Високі темпи природнього приросту компенсували ті втрати , які український етнос неминуче ніс внаслідок русифікації . У загальному балансі , незважаючи на тиск асиміляції й акультурації , частка українців у Російській імперії зросла з 16,4 % у 1719 по 17,3 % у 1917 р . Порівняння темпів асиміляції українців на східно- та західноукраїнських землях приводить до несподіваного висновку : галичани полонізувалися набагато швидше , аніж їхні земляки по другу сторону Збруча ставали росіянами . Головним заборолом , що стримував процес асиміляції , в підросійській Україні були вищі темпи природнього приросту та порівняно менші розміри еміграції серед місцевих українців , аніж серед їх співвітчизників у Галичині 7 .
Енергія , з якою українські селяни освоювали нові землі , свідчила , що їм не властива була соціальна апатія . З часу інтеграції українських земель у склад Російської імперії і до останніх років її існування українські селяни виявляли особливу схильність до непослуху і соціального протесту . Бунтівливі традиції Коліївщини та руху Кармелюка знайшли своє продовження у Київській козаччині 1855 р . та Чигиринській змові 1876-1877 рр . Селянські повстання 1902 р . у Полтавській та Харківській губерніях стали справжньою революцією у мініатюрі і настільки потривожили центральну владу , що вона була вимушена провести зміни у своїй аграрній політиці у межах всієї імперії . У 1905 р . українське село знову вело перед в аґрарних бунтах .
Українська національно свідома інтеліґенція стала тією силою , яка експлуатувала соціальне невдоволення місцевого селянства у політичних цілях . Але для цього їй не треба було видумувати щось нове . Соціальне обличчя селянства уже набуло тих рис , з яких легко складався національний портрет . Соціальні відмінності , що відділяли селян від помістя , міста , фабрики й уряду , служили одночасно національним бар ’ єром між українцями й не-українцями . Як клас українське селянство відрізнялося від російського більшим індивідуалізмом і нехіттю до общинної форми землеволодіння .
Особливість соціального статусу українського селянства склала необхідну умову для його політичної мобілізації під національні лозунги . Необхідну , але не достатню . Для зрозуміння її недостатностінайкраще порівняти національний рух українців з білоруським , який