Проблеми, схожі на ті які мав французький уряд, турбували й російські і польські вищі класи, традиційних суперників українського руху. Звичайно, за ними стояла сила державного апарату, грошей, вищого рівня освіти ікращого політичного досвіду. Але український рух мав одну велику перевагу: він безпосередньо апелював до соціальних інтересів селянства, заторкуючи найчутливішу струну у його душі.
Існувало декілька факторів, що створювали високу потенційну можливість появи в Україні масового національного руху. Першим у списку треба назвати демографічний фактор. Високі темпи природнього приросту компенсували ті втрати, які український етнос неминуче ніс внаслідок русифікації. У загальному балансі, незважаючи на тиск асиміляції й акультурації, частка українців у Російській імперії зросла з 16,4 % у 1719 по 17,3 % у 1917 р. Порівняння темпів асиміляції українців на східно- та західноукраїнських землях приводить до несподіваного висновку: галичани полонізувалися набагато швидше, аніж їхні земляки по другу сторону Збруча ставали росіянами. Головним заборолом, що стримував процес асиміляції, в підросійській Україні були вищі темпи природнього приросту та порівняно менші розміри еміграції серед місцевих українців, аніж серед їх співвітчизників у Галичині 7.
Енергія, з якою українські селяни освоювали нові землі, свідчила, що їм не властива була соціальна апатія. З часу інтеграції українських земель у склад Російської імперії і до останніх років її існування українські селяни виявляли особливу схильність до непослуху і соціального протесту. Бунтівливі традиції Коліївщини та руху Кармелюка знайшли своє продовження у Київській козаччині 1855 р. та Чигиринській змові 1876-1877 рр. Селянські повстання 1902 р. у Полтавській та Харківській губерніях стали справжньою революцією у мініатюрі і настільки потривожили центральну владу, що вона була вимушена провести зміни у своїй аграрній політиці у межах всієї імперії. У 1905 р. українське село знову вело перед в аґрарних бунтах.
Українська національно свідома інтеліґенція стала тією силою, яка експлуатувала соціальне невдоволення місцевого селянства у політичних цілях. Але для цього їй не треба було видумувати щось нове. Соціальне обличчя селянства уже набуло тих рис, з яких легко складався національний портрет. Соціальні відмінності, що відділяли селян від помістя, міста, фабрики й уряду, служили одночасно національним бар’ єром між українцями й не-українцями. Як клас українське селянство відрізнялося від російського більшим індивідуалізмом і нехіттю до общинної форми землеволодіння.
Особливість соціального статусу українського селянства склала необхідну умову для його політичної мобілізації під національні лозунги. Необхідну, але не достатню. Для зрозуміння її недостатностінайкраще порівняти національний рух українців з білоруським, який