Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1)

Водночас антиукраїнські реформи використовують й російські опозиційні сили як привід для критики дій царського уряду. У 1913 р. під час засідань четвертої Державної думи домагалися ліквідації національних обмежень в Україні кадет Петро Мілюков, есер Олександр Керенський, більшовик Григорій Петровський і навіть російський православний єпископ Нікон. Загалом же напередодні першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони і переслідування. Національний рух часто змушений був обмежуватися лише добрими побажаннями. Якщо у Галичині напередодні війни українська модерна нація практично вже існувала, то на Східній Україні їй довелося формуватися в огні війни і революції 1917-1920 рр. МІЖ МІСТОМ І СЕЛОМ: МОБІЛІЗАЦІЙНІ ЗДАТНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ НАПЕРЕДОДНІ РЕВОЛЮЦІЇ Один із провідних українських діячів початку ХХ ст. Євген Чикаленко у своїх спогадах розповів про епізод, пов’язаний з відкриттям пам’ятника Котляревському в Полтаві у 1903 р. Всі гості, які їхали на це відкриття, помістилися у двох залізничних вагонах. Оскільки вони представляли чолових діячів українського руху, то, як жартували, у випадку аварії поїзда цьому рухові прийшов би кінець. Скарги на ворожість адмністрації і погірдливість російського суспільства, нечисельність і пасивність української інтеліґенції, брак сили і грошей були постійною темою у писаннях східноукраїнських патріотів початку XX ст. Вони з заздрістю дивилися на успіхи своїх єдинокровних братів по іншу сторону Збруча, вважаючи, що там українці уже стали державною нацією і почувають себе господарями на власній землі. У їхньому середовищі ходив гіркий жарт: чому нас не приєднає до себе Британська імперія? – тоді за десять років ми б уж були готові відокремится від неї. Російська влада послідовно блокувала розвиток українського національного відродження. Українська мова стала мовою або неосвічених селян, або освічених, але дуже малочисельних національних діячів-“дисидентів”. За твердженням того ж Чикаленка, на початку ХХ ст. у Києві нараховувалося всього вісім інтеліґентих сімей, які попри заборони і зневаги, розмовляли українською: Луценки, Грінченки, Антоновичі, Лисенки, Старицькі, Косачі, Шульгини і його власна. Український національний рух у Російській імперії до 1917 р. був представлений порівняно нечисельною групою міських інтелектуалів, які, за винятком останнього передреволюційного десятиліття, були цілковито відрізані від свої потенційної соціальної бази – українського селянства.

Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1) | Page 70