Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1)

Ганкевичем, Юліаном Бачинським та Семеном Вітиком. Усі три партії – націонал- демократична, радикальна, соціал-демократична – стають поборниками політичної самостійності України. Національний рух швидко політизувався під впливом актуалізації зовнішньополітичного аспекту українського питання. У 1889 р. у берлінському журналі “Ґеґенварт” появилася стаття німецького філософа Едуарда фон Гартмана, в якій висловлювалася ідея відірвання від Росії українських земель й утворення з них “Київського королівства”. Стаття викликала певний політичний резонанс у Берліні, Відні і Санкт-Петербурзі; подейкували, що її поява була інспірована самим Отто фон Бісмарком. Так чи інакше, українська справа набрала особливого звучання з огляду на можливу війну Німеччини й Австрії з Росією. Бажаючи забезпечити собі міцний тил на випадок початку воєнних дій, австрійській уряд зробив спробу примирити між собою українців і поляків. Ця позиція збігалася з бажанням частини лідерів Київської громади, у першу чергу – Володимира Антоновича та Олександра Кониського, які пов’язували свої надії на розв’язання українського питання з майбутнім російсько-австрійським воєнним конфл іктом. Тому вони готові були іти на співпрацю з урядовими австрійськими і польськими колами у Галичині. Під тиском обидвох сторін старше покоління народовців 1890 р. заключило у галицькому соймі компроміс з польськими депутатами – так звану нову еру у польсько-українських відносинах. За умовами угоди польська сторона зобов’язалася дати згоду на відкриття української кафедри історії у Львівському університеті та ще однієї української гімназії, введення двомовності в учительських гімназіях тощо. “Новоерівська” політика не знаходила достатньої підтримки в українському політичному таборі, тому вже 1891 р. від неї відійшли Юліан Романчук і “Народна Рада”. “Нову еру” підтримували народовські лідери Олександр Барвінський, Наталь Вахнянин та галицький митрополит Сильвестр Сембратович. Після краху цієї політики (1894) вони 1896 р. утворили Русько-український християнський союз – українську партію консервативно-клерикального спрямування. Й останніми утворили свою партію москвофіли – Руську народну партію (1900 р.). Суспільно-політичне життя галицьких українців наприкінці XIX ст. на початку було ознаменоване ще двома подіями, які мали важливий вплив на дальший розвиток національного руху. Першою з них був початок масової еміграції українських селян в Америку, переважно Канаду і США, у менших розмірах – у Бразилію, Аргентіну та інші країни. Якщо в 1890-1900 рр. з Галичини емігрувало 78000 чол., то за перше десятиріччя XX ст. виїхало понад 224000 чол. Гнані голодом і безземеллям галицькі селяни основувалися на чужих землях, де виникали цілі

Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1) | Page 62