ін.), звинуваченими австрійської владою у зв’ язках з російським урядом та державній зраді. Однак перемігши москвофілів, народовці самі зазнали внутрішнього переродження. Перші програмні заяви народовців мали радикальний, антиклерикальний характер. Але вони залишалися малочисельною групою міських інтелектуалів, які не мали доступу до українського села – основного джерела сили українського руху. Шлях до селянства лежав через сільське греко-католицьке духовенство. Це змусило народовців йти на компроміси з кліром і, відповідно, надати своєму рухові більш консервативного характеру.
У середині 70-х років у Галичині з’ являється молода інтеліґенція, яка критично оцінювала діяльність обох руських течій і бажала надати українському рухові модерного, європейського характеру. Під впливом Михайла Драгоманова молоді українські політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та ін. навертаються до соціалізму. Так в українському таборі виникає ще одна, так звана радикальна течія. Її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процес проти українських соціалістів( Івана Франка та його товаришів) 1877-1878 рр.
Попри свою малочисленність, галицько-українські радикали зіграли велику роль у зміні ідеологічних основ та організаційних форм національного руху. Вони були постійними збурниками спокою у галицькому суспільстві. Радикали вели соціалістичну пропаганду серед українського селянства та робітництва і – що робило їхню діяльність особливо несприйнятною для поміркованого національного керівництва— виступали з різкою критикою грекокатолицького духовенства.
У 1890 р. вони утворили першу українську політичну партію – Русько-українську радикальну партію( РУРП). У дискусіях, що велися всередині партії, вперше викристалізувалася ідея політичної самостійності України. Вона містилася у книзі молодого радикала- марксиста Юліана Бачинського“ Україна ірредента”( 1895) та була включена у партійну програму.
У 1890-х рр. зміни пережив і народовський рух. У нього влилася нова група молодих діячів – Євген Олесницький, Кость Левицький, Степан Федак та ін. Для дальшого розвитку українського руху велике значення мав приїзд до Львова у 1894 р. молодого історика Михайло Грушевський. За рекомендацією свого вчителя Володимира Антоновича він очолив новостворену українську кафедру історії у Львівському університеті і став головою НТШ( 1897). Разом з Іваном Франком він очолив рух щодо об’ єднання поміркованішого крила радикалів та лівоцентристської групи народовців в єдиній, національно-демократичній партії. Ця партія була утвореня у 1899 р. і дуже скоро стала наймасовішою і найвпливовішою в українському таборі. З іншого боку, з РУРП виділилося марксистське крило, що у тому ж 1899 р. оформилося в Українську соціал-демократичну партію( УСДП) на чолі з Миколою