Визнання цього факту веде до цікавого і досить парадоксального висновку , що творення “ неісторичних ” націй було одним з аспектів перетворення чи руйнування інших , “ історичних ” націй . Як твердить Роман Шпорлюк ,
“ кожне національне творення є між-національним процесом .., як процес перетворення старої (“ великої ”) нації в дві або й більше націй , включно зі старою , яка зберігаючи старе ім ’ я , насправді стає новою спільнотою . З цієї точки зору , історія творення України , Словаччини чи Чехії є аспектом історії перетворення відповідно Польщі і Росії , Угорщини , Австрії / Німеччини ” 3 .
Унікальність українського випадку полягала в тому , що українські національні будителі , будуючи свою модерну націю , руйнували зразу декілька старих . У політично-територіальному відношенні Україна з кінця XVIII ст . була поділена між Австрійською і Російською імперіями . З точки зору культурного домінування , на її території перехрещувалися польські і російські впливи , а в окремому реґіоні , на Лівобережжі , існували ще й залишки малоросійської ( козацької ) нації . З заперечення політичних і культурних впливів старих націй ( але заперечення у геґелівському сенсі , як відкидання одних елементів й успадкування та перетворення інших ) проходило становлення молодого тіла модерної української нації .
Найстарішим з цих впливів був польський . До останньої чверті XVIII ст . більша частина українських етнічних земельперебувала у складі польсько-литовської Речі Посполитої . Навіть після втрати політичної незалежності польська шляхта зберігала свої політичні і культурні впливи на Правобережжі на протязі всієї першої половини XIX ст ., тоді як у Галичині вона зміцнила свої позиції .
Козацько-український рух у ранньоновітні часи ( XVI-XVII ст .) мав сильно виражене антипольске спрямування . Воно зберігалося впродовж усього національного відродження XIX ст . Але попри те його провідна верства – козацька старшин та її потомки – успадкувала певні політичні та культурні концепції старої Речі Посполитої і спробувала пристосувати їх до нової , російської реальності . У момент приєднання до Росії ( 1654 р .) вона намагалася оформити свої стосунки з Москвою на основі договору з російським царем , подібно до того , як польська шляхта домовлялася зі своїм королем . По-друге , федеративна структура польсько-литовської держави давала їм готову формулу того , як вони уявляли собі статус своїх земель у складі Росії – як частини російсько-української (“ руської ”) держави , де українській частині будуть гарантовані автономні права . Козацька старшина виявилася особливо впертою у захисті своїх станових прав , вимагаючи їх у тому обсязі , який мали польські шляхтичі , але не російські