Визнання цього факту веде до цікавого і досить парадоксального висновку, що творення“ неісторичних” націй було одним з аспектів перетворення чи руйнування інших,“ історичних” націй. Як твердить Роман Шпорлюк,
“ кожне національне творення є між-національним процесом.., як процес перетворення старої(“ великої”) нації в дві або й більше націй, включно зі старою, яка зберігаючи старе ім’ я, насправді стає новою спільнотою. З цієї точки зору, історія творення України, Словаччини чи Чехії є аспектом історії перетворення відповідно Польщі і Росії, Угорщини, Австрії / Німеччини” 3.
Унікальність українського випадку полягала в тому, що українські національні будителі, будуючи свою модерну націю, руйнували зразу декілька старих. У політично-територіальному відношенні Україна з кінця XVIII ст. була поділена між Австрійською і Російською імперіями. З точки зору культурного домінування, на її території перехрещувалися польські і російські впливи, а в окремому реґіоні, на Лівобережжі, існували ще й залишки малоросійської( козацької) нації. З заперечення політичних і культурних впливів старих націй( але заперечення у геґелівському сенсі, як відкидання одних елементів й успадкування та перетворення інших) проходило становлення молодого тіла модерної української нації.
Найстарішим з цих впливів був польський. До останньої чверті XVIII ст. більша частина українських етнічних земельперебувала у складі польсько-литовської Речі Посполитої. Навіть після втрати політичної незалежності польська шляхта зберігала свої політичні і культурні впливи на Правобережжі на протязі всієї першої половини XIX ст., тоді як у Галичині вона зміцнила свої позиції.
Козацько-український рух у ранньоновітні часи( XVI-XVII ст.) мав сильно виражене антипольске спрямування. Воно зберігалося впродовж усього національного відродження XIX ст. Але попри те його провідна верства – козацька старшин та її потомки – успадкувала певні політичні та культурні концепції старої Речі Посполитої і спробувала пристосувати їх до нової, російської реальності. У момент приєднання до Росії( 1654 р.) вона намагалася оформити свої стосунки з Москвою на основі договору з російським царем, подібно до того, як польська шляхта домовлялася зі своїм королем. По-друге, федеративна структура польсько-литовської держави давала їм готову формулу того, як вони уявляли собі статус своїх земель у складі Росії – як частини російсько-української(“ руської”) держави, де українській частині будуть гарантовані автономні права. Козацька старшина виявилася особливо впертою у захисті своїх станових прав, вимагаючи їх у тому обсязі, який мали польські шляхтичі, але не російські