життя тогочасної України . Й що головне , українська національно-визвольна революція ХХ століття й віродження української державности з ’ являлися не як наслідок історичного розвитку України в XIX столітті , а як ніби щось припадкове , залежне від сторонніх обставин , подій і чинників , без яких його могло б не бути або навіть взагалі не могло б бути ; а в кращому разі , як наслідок і витвір українського національнокультурного руху попередньої доби ” 6 .
Подібним чином традиційна українська історіографія не в стані пояснити , звідки взявся феномен 1991 р . Бо якщо “ етнолізувати ” українську історію ХХ ст ., то українська держава якщо мала б і виникнути , то лише в межах території між західним кордоном Української РСР та правим берегом Дніпра з додатком Чернігівської , Сумської і Полтавської областей – більшість населення українських земель на Сході і Півдні піддалася сильній русифікації і втратила свою етнічну самобутність . До серпня 1991 р . український рух міг мобілізувати під свої прапори не більше третини всього населення України . Як же тоді пояснити , чому не лише абсолютна більшість українців , але й значне число неукраїнців в Україні під час референдуму 1 грудня 1991 р . проголосувало за її самостійність ?
Зрозуміло , що українська нерадянська історична наука не була однорідною . На відміну від народницької школи Володимира Антоновича і Михайла Грушевського , що ототожнювали українську націю з народом й етнічно-мовними критеріями , т . зв . державницька школа розширила це поняття соціально і територіально , поклавши в його основу політичний критерій – лояльність тих чи інших громадян до ідеї української держави 7 . Але її слабкою стороною було звуження предмету української історії до діяльності українських національно свідомих еліт . Цей недолік мав би менше торкатися народницької школи , яка вслід за Грушевським проголошувала народ альфою й омегою історичного процесу . Однак відсутність специфічних методологічних прийомів , які дійсно дозволяли б студіювати настрої мас , привело до того , що наміри досліджувати історію “ народу ” так ніколи і не були зреалізовані .
У результаті одним із найслабших місць традиційної української історіографії було писання історії “ зверху вниз ”. Доповнити цей підхід дослідженнями історичного процесу “ знизу вгору ” спробували розвинути українські історики у добу національного відродження
6 Оглоблин О . Проблема схеми історії України 19-20 століття ( до 1917 року ) // Український історик . 1971 . № 1-2 ( 29-30 ). С . 5 . 7 Дослідження істориків цієї школи зосереджувалися головним чином на періодах , коли , як вважалося , українці
жили своїм державним життям , або ж збройно боролися за відродження української держави – Київської Русі , Галицько-Волинського князівства , Хмельничини , Гетьманщини . З праць , які стосуються історії України пізнішого періоду , найвідомішими є : Дорошенко Д . Історія України 1917-1923 рр .: У 2 т . Т . 1 . Доба Центральної Ради . Т . 2 Українська гетьманська держава 1918 роки . Ужгород , 1930-1932 ; Липинський В . Листи до братів-хліборобів . Про ідею і організацію українського монархізму . Б . м . [ Відень ], 1926 ; Kutschabsky W . Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918-1923 . Berlin , 1934 .