життя тогочасної України. Й що головне, українська національно-визвольна революція ХХ століття й віродження української державности з’ являлися не як наслідок історичного розвитку України в XIX столітті, а як ніби щось припадкове, залежне від сторонніх обставин, подій і чинників, без яких його могло б не бути або навіть взагалі не могло б бути; а в кращому разі, як наслідок і витвір українського національнокультурного руху попередньої доби” 6.
Подібним чином традиційна українська історіографія не в стані пояснити, звідки взявся феномен 1991 р. Бо якщо“ етнолізувати” українську історію ХХ ст., то українська держава якщо мала б і виникнути, то лише в межах території між західним кордоном Української РСР та правим берегом Дніпра з додатком Чернігівської, Сумської і Полтавської областей – більшість населення українських земель на Сході і Півдні піддалася сильній русифікації і втратила свою етнічну самобутність. До серпня 1991 р. український рух міг мобілізувати під свої прапори не більше третини всього населення України. Як же тоді пояснити, чому не лише абсолютна більшість українців, але й значне число неукраїнців в Україні під час референдуму 1 грудня 1991 р. проголосувало за її самостійність?
Зрозуміло, що українська нерадянська історична наука не була однорідною. На відміну від народницької школи Володимира Антоновича і Михайла Грушевського, що ототожнювали українську націю з народом й етнічно-мовними критеріями, т. зв. державницька школа розширила це поняття соціально і територіально, поклавши в його основу політичний критерій – лояльність тих чи інших громадян до ідеї української держави 7. Але її слабкою стороною було звуження предмету української історії до діяльності українських національно свідомих еліт. Цей недолік мав би менше торкатися народницької школи, яка вслід за Грушевським проголошувала народ альфою й омегою історичного процесу. Однак відсутність специфічних методологічних прийомів, які дійсно дозволяли б студіювати настрої мас, привело до того, що наміри досліджувати історію“ народу” так ніколи і не були зреалізовані.
У результаті одним із найслабших місць традиційної української історіографії було писання історії“ зверху вниз”. Доповнити цей підхід дослідженнями історичного процесу“ знизу вгору” спробували розвинути українські історики у добу національного відродження
6 Оглоблин О. Проблема схеми історії України 19-20 століття( до 1917 року) // Український історик. 1971. № 1-2( 29-30). С. 5. 7 Дослідження істориків цієї школи зосереджувалися головним чином на періодах, коли, як вважалося, українці
жили своїм державним життям, або ж збройно боролися за відродження української держави – Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Хмельничини, Гетьманщини. З праць, які стосуються історії України пізнішого періоду, найвідомішими є: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр.: У 2 т. Т. 1. Доба Центральної Ради. Т. 2 Українська гетьманська держава 1918 роки. Ужгород, 1930-1932; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. Б. м. [ Відень ], 1926; Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918-1923. Berlin, 1934.