Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1) | Page 35

Галичина була найбільшою провінцією Австрійської імперії. Але, як здається, Австрія
ніколи так і не змогла ефективно “проковтнути” цей кусок. Для австрійських чиновників й
інтелектуалів (навіть серед тих, які мали галицьке походження) Галичина на протязі всього XIX
ст. уявлялася як бідна, відстала провінція, “напів-Азія”, куди висилали їхніх колег-невдах, що
провинилися в адміністративній або військовій службі. Враження австрійських чиновників від
галицького суспільства безпосередньо після приєднання краю було наскрізь негативним. Вони
застали тут анархію і насильство правлячої польської шляхти та крайнє зубожіння і моральний
занепад простих жителів. Предметом найпершої турботи австрійського уряду в Галичині було
наведення порядку і соціальної дисципліни. Австрійська імператриця Марія-Тереза та її син
Йосиф II (1780-1790) провадили “модну” тоді серед європейських монархів політику
Просвітництва, основною засадою якої було узалежнення могутності держави від поширення
освіти та всеможливих свобод її підданих. Головним напрямком їх політики у Галичині було
ослаблення позицій польської шляхти як джерела державних смут і безпорядків.
У 1779 р. був виданий імператорський наказ, який змушував поміщиків поводити себе з
селянами “по-людськи”. Йосиф II патентами 1781-1782 рр. проголосив звільнення селян від
особистої залежності від поміщиків і обмежив розмір панщини до 30 днів на рік. Були
проголошені й інші зміни на користь селянства: заборонено збільшення поміщицьких
землеволодінь за рахунок “прирізки” селянських земель, суд над селянами мав здійснюватися
не паном, а спеціально призначеним чиновником і т.п.
Найголовнішим наслідком Йосифинських реформ було те, що вони не ліквідували
соціальний конфлікт між поміщиками і селянами, а лише перевели його в законні рамки. Хоча
селянські бунти раз-по-раз вибухали в Галичині, але у більшості випадків селяни у боротьбі з
поміщиками вдавалися не до вил і сокири, а до захисту закону. До середини XIX ст. у Східній
Галичині практично не було села, яке б не судилося зі своїм поміщиком. Зворотнім результатом
Йосифинських реформ став наївний монархізм селян та лояльність до Габсбурзької династії,
яка збереглася аж до кінця існування Австрійської імперії.
Йосифінські реформи були зведені нанівець наступниками – Леопольдом II (1790-1792) і
Францем (1792-1835). Але вони залишили глибокий слід у Галичині. Хоча реформаторська
політика не мала національного виміру, найбільше скористалося з неї українське населення.
Місцеві жителі називали себе “русинами”. Вони розмовляли якщо й не тою самою мовою, що і
населення Підросійської України, то принаймні йому близькою і зрозумілою; співали пісні, де
згадувалося про Україну, козаків і т.п., але їм бракувало національного самоусвідомлення.
Практично всі українці були греко-католиками, а поляки – римо-католиками. У мом