Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1) | Page 34

Роздратування Бєлінського викликало прагнення українських діячів 1840-х рр. писати
українською мовою. На його думку, літературною мовою освічених малоросіян мала бути
російська. Він вважав, що серед всіх слов’янських народів лише росіяни і ще можливо чехи
можуть
пишатися
великими
поетами.
Українською
мовою,
якою
розмовляє
лише
“малоросійська чернь”, не можуть писатися твори високої мистецької вартості. Він передрікав
цілковите зникнення цієї мови як природній наслідок входження України в Російську імперію.
Провідні російські інтелектуали не мали найменшого сумніву щодо “російськости”
українських земель, і цей погляд співпадав з офіційною позицією російського самодержавства.
У таких умовах спроба Кирило-Мефодіївського товариства утвердити окрему від російської
українську ідентичність сприймалася всіма колами російського суспільства як національна
зрада. Суворе покарання братчиків стало як би пересторогою для всіх, хто насмілився б піти
дальше їхнім шляхом. Однак надання українській справі ореолу мученництва і жертвенності
лише посилювало її притягальність для наступних поколінь українських діячів.
ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ
НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
З трьох держав, які наприкінці XVIII ст. ділили між собою спадщину Речі Посполитої,
Австрійська імперія під багатьма оглядами була найсильнішою. Західноукраїнські землі від
кінця XVIII ст. аж до моменту вибуху першої світової війни у 1914 р. постійно були предметом
територіальної суперечки між Росією й Австрією. На момент розподілу Польщі існувала
загроза, що вони підпадуть під владу Російської імперії. Російський гарнізон залишався у
Львові аж до 1769 р. Але загальний баланс сил передрішив питання про приналежність
західноукраїнських земель на користь Австрії.
Офіційним
приводом
приєднання
Галичини
до
Габсбурзької
монархії
була
короткотривала приналежність у XIII ст. Галицько-Волинського князівства до Угорщини
(“корони св. Стефана”). Австрійські Габсбурги набирали землі для своєї корони не шляхом
завоювань, а династичними шлюбами. Землі корони св. Стефана” були удідичені таким же
способом, що давалоїм л еґітимне права на спадщину Галицько-Волинського князівства.
Власне Галичина становила більшу, східну частину Королівства Галичини і Лодомерії. Її
західну частину становили етнічні польські землі – Малопольщу – які у середньовіччя не
становили цілісності з Галицько-Волинським князівством. Окрім того, Волинь ніколи не входила
у склад Австрійської імперії. Тому Королівство Галичини і Лодомерії було цілковито штучним
утворенням, яке мало небагато спільного з історичними традиціями.