трех молодых людей”. Більшість арештованих відбулися порівняно м’ ягким покаранням, відповідно до їхнього молодого віку і“ дитячості їхніх задумів”. Найсуворіше був покараний Шевченко, однак не за злочини, що були пов’ язані безпосередньо з діяльністю братства. Миколу I обурило те, що в окремих Шевченкових віршах містилися образливі натяки на його особу та його дружину. Тому після завершення слідства Шевченка було віддано у солдати з забороною, за особистим розпорядженням імператора, писати і малювати. Інші члени товариства були засуджені на різні терміни ув’ язнення, а після ув’ язнення – на заслання у віддалені губернії без права повернення в Україну. Окрім того, Кулішу, Костомарову і Гулакові було заборонено займатися літературою.
Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства не можна оцінювати на основі масштабів його діяльності. Його роль радше полягала в інтелектуальному внеску у формуванню нової української ідентичності. До цього часу усі українські інтелектуальні явища були хоч і своєрідним, але все ж таки відображенням російського інтелектуального життя. Досі українці задовільнялися тими нішами, які створювала для них російська культура. Заповнюючи ті ніші, вони водночас вносили свою коректуру у поняття“ руськості”. Співвідношення між“ Малою” і“ Великою” Руссю, що склалося на поч. XIX ст., слугувало готовою моделлю для асиміляції інших народів – тобто реалізації уваровської формули“ народності”. Вироблена ж кириломефодіївцями ідея слов’ янської єдості перебувала у рішучій опозиції до урядового панславізму. Під ідеєю братерства слов’ ян українські діячі 1840-х рр. розуміли у першу чергу союз двох інших націй – української і польської( можна припустити, що цю ідею братчики запозичили з т. зв. української школи у польській літературі). Ідеї зцентралізованої слов’ янської імперії з центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов’ янської республіки з столицею у Києві. Тим самим вони наносили удар у найчутливіше місце уваровської концепції народності.
Зрозуміло, чому діяльність кирило-мефодіївців викликала таку різку реакцію з боку офіційного Петербургу. Рівно ж можна зрозуміти, чому один із провідних лідерів російського слов’ янофільства Олексій Хом’ яков відзивався про кирило-мефодіївців, як про малоросів, заражених політичним безумством. Тяжко, однак, зрозуміти відгук володаря думок російської ліберальної і прозахідно настроєної інтеліґенції Вісаріона Бєлінського. У листі до П. Аненкова у грудні 1847 р. він писав про Шевченкові поеми:
“ Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал( что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы)... Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь его судьею, я сделал бы не меньше”.