трех молодых людей ”. Більшість арештованих відбулися порівняно м ’ ягким покаранням , відповідно до їхнього молодого віку і “ дитячості їхніх задумів ”. Найсуворіше був покараний Шевченко , однак не за злочини , що були пов ’ язані безпосередньо з діяльністю братства . Миколу I обурило те , що в окремих Шевченкових віршах містилися образливі натяки на його особу та його дружину . Тому після завершення слідства Шевченка було віддано у солдати з забороною , за особистим розпорядженням імператора , писати і малювати . Інші члени товариства були засуджені на різні терміни ув ’ язнення , а після ув ’ язнення – на заслання у віддалені губернії без права повернення в Україну . Окрім того , Кулішу , Костомарову і Гулакові було заборонено займатися літературою .
Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства не можна оцінювати на основі масштабів його діяльності . Його роль радше полягала в інтелектуальному внеску у формуванню нової української ідентичності . До цього часу усі українські інтелектуальні явища були хоч і своєрідним , але все ж таки відображенням російського інтелектуального життя . Досі українці задовільнялися тими нішами , які створювала для них російська культура . Заповнюючи ті ніші , вони водночас вносили свою коректуру у поняття “ руськості ”. Співвідношення між “ Малою ” і “ Великою ” Руссю , що склалося на поч . XIX ст ., слугувало готовою моделлю для асиміляції інших народів – тобто реалізації уваровської формули “ народності ”. Вироблена ж кириломефодіївцями ідея слов ’ янської єдості перебувала у рішучій опозиції до урядового панславізму . Під ідеєю братерства слов ’ ян українські діячі 1840-х рр . розуміли у першу чергу союз двох інших націй – української і польської ( можна припустити , що цю ідею братчики запозичили з т . зв . української школи у польській літературі ). Ідеї зцентралізованої слов ’ янської імперії з центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов ’ янської республіки з столицею у Києві . Тим самим вони наносили удар у найчутливіше місце уваровської концепції народності .
Зрозуміло , чому діяльність кирило-мефодіївців викликала таку різку реакцію з боку офіційного Петербургу . Рівно ж можна зрозуміти , чому один із провідних лідерів російського слов ’ янофільства Олексій Хом ’ яков відзивався про кирило-мефодіївців , як про малоросів , заражених політичним безумством . Тяжко , однак , зрозуміти відгук володаря думок російської ліберальної і прозахідно настроєної інтеліґенції Вісаріона Бєлінського . У листі до П . Аненкова у грудні 1847 р . він писав про Шевченкові поеми :
“ Я не читал этих пасквилей , и никто из моих знакомых их не читал ( что , между прочим , доказывает , что они нисколько не злы , а только плоски и глупы )... Шевченку послали на Кавказ солдатом . Мне не жаль его , будь его судьею , я сделал бы не меньше ”.