готової російської національної науки і культури , з допомогою якої можна було б русифікувати неросійське населення чи освічувати самих росіян . Нова , світська російська культура , яка відрізнялася від традиційних народно-селянської та церковної культури , почала розвиватися допіру у 1760-х рр . На початку XIX ст . вона все ще перебувала у стадії формування літературної мови та свого культурного коду . До часу правління Миколи I нова російська , як і нова українська культура , була позбавлена офіційної опіки . Російський двір довгий час був космополітичним , надаючи перевагу західноєвропейським літературам і смакам . Прагнення Миколи I змінити модель громадянства з імперської на національно-російську логічно вели до потреби розвивати нову російську “ високу ” культуру .
Українська та російська культури у 1830-х рр . творили складові частини одного потоку , які тяжко було розчленити між собою . Вклад виходців з Малоросії у формування нової російської культури був дуже суттєвим , тому почасти українці могли вважати цю культуру своєю власною . Відповідно російський двір теж розглядав українську культуру як свою , доки вона не виходила за межі лояльності до імперії . Тому підпирання російської культури неминуче означало й розвиток культури української . Невідкладними цілями було формування літературної мови , писання підручників з історії і т . п . – автоматично це вело до реалізації таких самих завдань в українській культурі . Але чим динамічніше розвивалися обидві культури , тим неможливішим ставало їхнє дальше нерозчленоване співіснування . Так , дослідження в галузі історії неминуче ставили питання про час виникнення “ малоросів ” і “ великоросів ”, про місце в їхній спадщині періоду Київської Русі і т . п .
Головним ефектом 1830-х рр . стало прискорене вичленування української культурної ідентичності з загальноруського потоку . Уособленням цього перевороту стало нове покоління українських діячів , яке виступило на суспільну арену на межі 1830-х і 1840-х рр . Центральними фігурами цієї генерації були Микола Костомаров , Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко . У їхніх біографіях знайшли своє відображення збірні риси нового покоління українських патріотів . Перш за все , на відміну від своїх попередників – нащадків козацької старшини – всі троє відзначалися “ низьким ” соціальним походженням : Куліш походив зі сім ’ ї вільних селян , Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика й української кріпачки , а Шевченко народився в сім ’ ї кріпаків і сам до 24 року життя був кріпаком . Іншою їхньою спільною рисою було те , що якщо діячі першого покоління національного відродження трактували свої літературні і наукові заняття як своєрідне хоббі , то для Куліша , Костомарова і Шевченка їхня діяльність у галузі української культури мала , як би сказати , цілком фаховий характер .
Найвизначнішою постаттю у цьому тріумвіраті був Тарас Шевченко . У 1840 р . він видав збірку своїх поезій під назвою “ Кобзар ”. Значення появи “ Кобзаря ” виходило далеко за