Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1) | Page 29

уряд мав намір з допомогою національно-культурного руху в Україніперебороти польські
впливи на Правобережжі.
Свідоме використання українського руху в своїх утилітарних цілях було одним із
проявів нового курсу в російській політиці. До моменту з повстання 1830-1831 рр. Петербург не
приділяв великого значення національному питанню. Від початку XVIII ст. аж до 1820-х рр.
російська імперська модель засновувалася на традиційному визначенні громадянства: від
громадянина вимагалося вірнопідданого виконання свїх обов’язків та безумовної лояльності до
царя. Його віросповідання чи національна приналежність не бралися до уваги. Від часів Петра
I аж до Олександра I серед російської політичної, культурної і наукової еліти було чимало
іноземців та осіб неросійського походження (балтійських німців, нових українських дворян,
польських шляхтичів і т.п.). Багато з них після довгих років служби у Петербурзі й Москві так і
не навчилися розмовляти російською мовою. У цьому не було потреби: мовою петербурзького
двору була французька, а частина провінційного дворянства розмовляла німецькою.
Повстання 1830-1831 рр. на прикладі польської шляхти показало, що стара імперська
модель громадянства не є надійною. Тенденції до заміщення чужинців на російських дворян в
імперському оточенні проявилися ще в останні роки правління Олександра I. Але справжньої
сили вони набрали у 1830-х рр., за правління Миколи I (1825-1855). Головним ідеологом нового
курсу став міністр народної освіти граф Сергій Уваров. Він запропонував оперти російську
державність
на
трьох
принципах:
“самодержавство,
православ’я,
народність”.
Було
незрозумілим, однак, як провести принцип “народності” у державі, де російською мовою
розмовляє менш як половина населення. Уваров пропонував розв’язати цю проблему простим й
ефективним способом – русифікацією іншої половини. Головним засобом для досягнення цієї
мети повинна була стати русифікаторська освітня політика. У першу чергу треба було
замістити іноземних професорів і вчителів на російських. Уваров не лише провів чистку
професорського складу, замінивши старших й іноземних професорівмолодими “руськими”
викладачами. Перед цим він висилав молодь на стажування у західноєвропейські університети,
щоб вона була більш фахово зайняті високі посади вуніверситетській адміністрації.
Українські діячі були в числі тих, хто скористався з цих реформ. Максимович був
призначений ректором у віці 30 років за прямим розпорядженням Уварова. Іншим протеже
міністра освіти був Ізмаїл Срезневський. Вихованцями Максимовича і Срезневського були два
провідні діячі нової хвилі українського відродження – Пантелеймон Куліш та Микола
Костомаров.
Але справа була не лише в особових призначеннях. Більш глибокий вплив мало
витворення іншого інтелектуального клімату, в якому могли прорости паростки нової
української ідеології. На момент проведення уваровських реформ імперський уряд не мав