польські поети Богдан Залєський, Северин Гощинський, Юліуш Словацький; деякі з них – як Тимко Падура, Антін Шашкевич і Спиридон Осташевський – навіть силувалися писати свої твори українською мовою. Основу політичної ідеології цього гуртка становив міф про колишню Річ Посполиту як про ніби-то братній союз трьох народів – польського, литовського й українського.“ Українська школа” створила фантастичний образ Вернигори – українського козака, який прагне служити братерському польсько-українському союзу проти деспотичної Москви.
Нереальність розрахунків польської шляхти на підтримку українських мас проявилася сповна під час польського повстання 1830-1931 рр. Командуючий російської армії на Правобережній Україні фельдмаршал Сахен у травні 1831 р. закликав місцевих селян вступати у новосформовані козацькі загони, обіцяючи відновлення козацтва. Малоросійський генералгубенатор Микола Репнін сформував вісім загонів по 1000 чол. у кожному. Російський уряд заохочував селян з Правобережної України арештовувати своїх поміщиків і передавати їх владі, назаміну за це селянству було обіцяно звільнення від поміщиків.
Селянство з ентузіазмом відгукувалося на заклики російської влади, видаючи їй польських повстанців. Але російський уряд не виконав всіх обіцянок. Після розгрому повстання шість козацьких полків було перетворено на регулярні військові полки, два інші переведено на Кавказ. Козаків, які протестували проти цього, було суворо покарано. Князь Репнін, що настоював на відновленні козацтва, був звинувачений в українському сепаратизмі і 1834 р. звільнений зі свого посту. Царський уряд закрив Віленський університет та Кременецький ліцей, створивши на їхній базі 1834 р. Київський університет. У 1839 р. на Правобережжі було скасовано церковну унію, а всіх греко-католицьких віруючих насильно перевели у православ’ я.
Основним об’ єктом репресій стала польська шляхта. Спочатку російська адміністрація думала про депортацію цієї чисельної верстви у Сибір чи на Кавказ, але це виявилося неможливим. Тоді Петербург вдався до іншої тактики – декласації, тобто позбавлення шляхтичів їхніх станових прав і привілеїв. Протягом 1832-1850 рр. бл. 340 тис. безземельних шляхтичів було виключено з родословних книг й або перетворено в селян, або вислано у місто. Ті, що залишилися у селах, майже повністю розчинилася у місцевому селянському середовищі і зукраїнізувалася.
Невдача 1830-1831 рр. та російські репресії не зупинили польських революціонерів. Центр їхньої діяльності був перенесений в еміграцію. У Парижі вона зосереджувалася навколо фігури Адама Чарторийського, який став“ некоронованим королем” польської еміграції. Україна далі продовжувала займати вагоме місце у програмних цілях польського незалежницького руху. Радник Чарторийського Францішек Духінський був автором теорії, яка доводила расову спорідненість поляків й українців і в той же час заперечувала слов’ янський