Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1) | Page 26

Від часу повстання Костюшки цей рух переживав глибокі ідеологічні зміни. Ідеали
старої шляхетської Польші були замінені загальноєвропейськими реводюційними лозунгами
“рівності, свободи і братерства” – з тим, однак, що рівноправність мала поширюватися не лише
польську шляхту, але й на всі інші верстви і народи. Разом з тим змінилася роль “східних
кресів”. У порівнянні з загальним занепадом громадського і культурного життя в австрійських і
пруських заборах, “креси” стали центром нової польської культури.
Польська панівна верства перш за все скористалася зі своєї гегемонії у галузі освіти.
Віленський університет став найбільшим освітнім осередком не тільки на колишніх польських
землях, але й у всій Російській імперії. У 1809 р. у гімназіях і школах Віленського освітнього
округу вчилося більше школярів, аніж у 4 разом взятих російських шкільких реґіонах.
Правобережні землі входили у склад Віленської шкільної округи. Однак місцева шляхта не
дуже охоче відправляла своїх дітей на навчання до Віленського університету. Вона воліла
розвивати свої власні елітарні навчальні заклади. Завдяки старанням куратора віленської округи
князя Адама Чарторийського та його помічника, поміщика з Київщини Тадеуша Чацького, весь
край покрився сіткою середніх шкіл, які виховували учнів у польському національному дусі.
Вінцем їхніх заходів було заснування у 1805 р. ліцею в Кременці на Волині. Кременецький
ліцей з його багатою бібліотекою і різними допоміжними установами здобув собі славу
“Волинських Афін”.
Усі ці заходи ніяк не зачіпали місцеве українське селянство. Ще до розпаду Польської
держави воно було майже поголовно закріпаченим. Після приєднання Правобережжя до
Російської імперії його становище зовсім не змінилося. У народній пам’яті ще жила згадка про
козацькі часи й польсько-українські антагонізми. У 1820-30 рр. Правобережна Україна стала
ареною масових селянських повстань, очолюваних легендарним Устимом Кармелюком.
Повстанці атакували поміщицькі маєтки на Поділлі і розподіляли між со бою й іншими селянами
панське добро. Хвиля повстань припинилася щойно зі смертю Кармелюка у 1835 р.
Російська адміністрація нічого не робила для того, щоб з допомогою українських селян
поборювати польські національні аспірації. Натомість польські змовники були свідомі, що без
підтримки народних мас їхня боротьба з самодержавством приречена на поразку. Ці настрої
якнайточніше передав поет Зигмунт Красіцкий, який у своїх “Псалмах майбутнього” (1845)
писав, що спасти Польщу може “єдине тільки, єдине чудо: з польською шляхтою – польський
люд”. Їх не зупиняла та перешкода, що місцеве населення розмовляє не польською, а
українською мовою. Мовні відмінності вони вважали лише різницею у діалектах, які не мали
самостійного політичного значення. Серед вихованців Кременецького ліцею виникла т. зв.
українська школа у польській літературі, у творах якої виразно проявилося романтичне
захоплення Україною, її природою та історією. Головними представниками цієї школи були