Марчука, а у квітні 1997 р. подав у відставку віце-прем’ єр-міністр Віктор Пинзеник. Обидві фігури вважалися ключовими реформаторами в українському уряді. Їх замінили Павло Лазаренко та Сергій Тігіпко, які, як і Кучма, були представники дніпропетровської реґіональної еліти. За підрахунками експертів майже четверта частина( 55 з 204) високопоставлених чиновиників з оточення Кучми виводяться з його рідного міста. Ситуація в Україні після літа 1996 р. дивним чином нагадує домінування дніпропетровського клану у Москві за часів Брежнєва. Мова йде не лише про зовнішню схожість— минулі кар’ єри більшості з цих людей не давали особливих підстав надіятися на те, що вони провадитимуть реформаторську політику.
Нова влада не змогла перебороти старих хворіб. Найпершою і найголовнішою є нестримна корупція. За час урядування Лазаренка вона набула особливих розмірів, а весною 1997 навіть поставила під загрозу особливий статус Україниу стосунках зі США. Відставка Лазаренка у липні 1997 р. і призначення на його місце ще одного представника дніпропетровського клану Віталія Пустовойтенка мала змінити ситуацію. Але не змінила. Згідно оцінок авторитетних міжнародних інститутцій, 1998 р. Україна передувала у списку найбільш корумпованих держав.
Поряд з корупцію іншою великою спокусою для влади є підміна реформ адміністративними методами. Нормальна економічна активність в Україні неможлива через систему надмірних державних реґуляцій і податків. Близько половини( від 40 до 60 %) виробництва і послуг залишаєтьсяу нелеґальному(“ тіньовому”) секторі – що вваєається найвищим показником серед усіх європейських країн.
Українська ситуація після 1994 р. не змінилися в кращу сторону. За індексом розвитку, що розраховується виходячи з рівня життя, його тривалості та освіти населення, Україна за 1994-2000 рр. скотилася з 45 на 95 місце серед 175 країн світу. Попри те, що влада і деякі західні експерти говорять про певну стабілізацію на макроекономічному рівні, українське населення про стан господарства судить за іншими, менш абстрактними показниками – майже повним зупиненням великої промисловості, скороченням обсягів сільсьокогосподарського виробництва, масовим безробіттям, падінням житєвих стандартів, наростання хвилі злочинності і скороченням тривалості життя. З 1993 р. в безупинно йде процес зменшення чисельності населення України, при чому не тільки за рахунок скорочення природнього приросту, але й за рахунок переважання еміґрації над іміґрацією – все більше і більше число людей покидає свою колишню батьківщину, не пов’ язуючи з нею свої надії на майбутнє.
Дуже тяжко визначити, хто в кінцевому рахунку виграв від проголошення української самостійності, окрім тих державних чиновників та невеликої групи нуворішів, що реально наживаються на ситуації економічної кризи. Зрозуміло, виграш не можна оцінити тільки у категоріях шлунку і кишені. Зрештою, любов до Батьківщини – почуття безкорисливе, за яке не