націоналістичної коаліції на парламентських виборах у грудні 1995 р., загроза приходу до влади комуністичного президента на виборах у червні 1996 р., параліч влади, що час до часу виникав у зв’ язку з неспроможністю хворого Єльцина повноцінно виконувати президентські функції, наростання антизахідних настроїв, що йшла рука з підтримкою проскрибованих Заходом Іраку і Сербії, і, нарешті, глибока фінансова криза серпня 1998 р. – все це поклало кінець флірту Заходу з Росією і природньо привело до перенесення центру його уваги на Україну.
З іншого боку, попри надії Москви знайти спільну мову з Кучмою, ситуація в українсько-російських стосунках ненабагато змінилася. З часу приходу Кучми до влади і до весни 1997 р. Єльцин 10 разів відклав свій візит до Києва – встановивши тим самим своєрідний дипаломатичний рекорд( зі своїм польським колеґою за час свого президентсва Кучма зустрічавсяаж 18 раз). Після довгого зволікання у травні 1997 р. нарешті був підписаний українсько-російський міждержавний договір. Але російський парламент досі відмовляється ратифікувати його, покликаючись на невизначенність статусу Севастополя.
Роздратування Росії викликає вперте небажання України глибше інтеґруватися у структури Співдружності Незалежних Держава бо ж приєднатися, як третя сторона, до договору між Росією і Білорусією( квітень 1996 р.) про утворення слов’ янської Спільноти суверенних держав. Обидва ці утворення Росія розглядає як спосіб відродження свого статусу як великої держави, особливо перед лицем поступового розширення НАТО на Схід. За планами Москви у перспективі проглядається відновлення Радянського Союзу – рішення російської Державної Думи у березні 1996 р. про денонсування біловезької угоди не полишає місце для сумнівів. Україна стає найпершою мішенню цих планів. І в цьому думка як більшості політичної російського еліти, так і самого російського суспільства сходяться: згідно опитування осінню 1996 р. 76 % росіян вважають, що Росія й Україна повинна об’ єднатися.
Український уряд опинився у важкій ситуації. З одного боку, він відчуває постійний тиск з півночі та повинен рахуватися зі значним числом прихильників відновлення Радянського Союзу в самій Україні. З іншого боку, зближення з Росією має велику кількість противників серед незалежницько настроєних еліт та населення, особливо на україномовному Заході. Тому українська зовнішня політика має двовекторний характер – Україна проголошує своїм стратегічне партнерство одночасно як з Росією, так з США, Великобританією, Німеччиною і Польщею.
Цю політику можна вважати відносно успішною, наскільки вона дозволяє Україні зміцнювати свій статус як незалежної держави. Однак Кучму переслідує зла доля більшості реформаторів на просторах колишнього Радянського Союзу, коли зовнішньополітичні успіхи здобуваються при відсутності значного проґресу у внутрішній політиці. Його реформаторська команда не перетривала довго. У травні 1996 р. президент звільнив прем’ єр-міністра Євгена