Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1) | Page 245

подобає вимагати матеріальних винагород. Однак навіть українські патріоти не можуть
почувати себе задоволеними. Українська мова у цій ніби-то національній державі є мовою
упослідженої меншості – нею розмовляє, згідно соціологічних досліджень 1994 р., лише 44%
населення України 18 . За винятком хіба що Західної України, у великих містах (включно з
Києвом) панує двомовність при фактичній перевазі російської мови. Це диктує відповідні
пропорції у культурній продукції: в Україні на 100 громадян української національності
припадає 7 україномовних видань, а на 100 громадян російської національності – 54
російськомовних видання. Справа полягає не лише у сфері поширення української мови. Не
менш важливим є те, що українці мають нижчий соціальний статус: пересічний українець має
нижчий рівень освіти, рідше дивиться телебачення, читає газети і слухають радіо, аніж
пересічний росіянин 19 . Частка українців серед населення падає обернено пропорційно до
розмірів населенних пунктів: вони зберігають більшість (бл. 80%) селах і невеликих містах,
становлять приблизно половину населення середніх містах і є виразною меншістю (25%-33%) у
великих містах (поза Західною Україною єдиним винятком є Київ, де частка українців дорівнєю
58%). За часткою своєго представництва у державному апараті (24%) вони уступають євреям
(63%) й росіянам (32%), перебуваючи приблизно ж на тому ж рівні, що й білоруси та поляки в
Україні (23-25%). У сучасній Україні українці відчувають себе як туземці у пост-колонільній
країні – з тією різницею, що київська влада не може чи не хоче провадити щодо них чогось на
зразок політики активної підтримки (affirmative action) їхньої мови і культури.
З іншого боку, російське і російськомовне населення теж не може почувати себе цілком
комфортно в українській державі. Постійна відмова уряду і парламенту надати російській мові
статус офіційної мови викликає у них побоювання, що їх буде зведено до ранґу другорядних
громадян. Українська національна держава має всі ознаки держави, що піддалася споскусі
“націоналізації” своїх населення – на зразок національної політики міжвоєнної Польщі. З
формальної точки зору, запровадження української мови, гімну, гербу та інших реґалій
національної держави може видаватися наругою надбільшістю громадян України – бо чим же ,
врешті-решт, є український націоналізм з його ідею української національної держави, як не
“вірою меншості”? 20
18
Хмельно В. Третий год независимости: что показали вторые президентские выборы / Современное Общество. №
4 (1994). с. 17-18.
19
Bremmer I. Op. cit., 261-283.
20
Це є арґументи, які розвивають у своїх дослідженнях Домінік Арель і Андрю Вільсон: Arel D. Ukraine - The
Temptation of the Nationalising State. Vladimir Tismaneanu, ed. Political Culture and Civil Society in Russia and the New
States of Eurasia: The International Politics of Eurasia, Vol. 7 (Armonk, NY, and London, 1995). P. 157-188 (див.
український переклад: Арель Д. Спокуса “націоналізації” української держави / Сучасність. 1995. № 12); Wilson A.
Ukrainian Nationalism in the 1990s: A Minority Faith. Cambridge, 1997. Переконливу і дотепну критику цих
арґументів див.: Sysyn F. Ukrainian "Nationalism": A Minority Faith? // The Harriman Review. Vol. 10. N 2. P. 12-20.