ґарантій безпеки і фінансової допомоги. Верховна Рада України довго зволікувала з ратифікацією договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, а коли у листопаді 1992 р. нарешті прийняла його, то зробила аж 13 застережень.
Така позиція України викликала недовіру і боязнь з боку Заходу і вміло використовувалася Росією для створення вкрай неґативного образу її південно-західного сусіда. Після довгих торгів, переговорів і тиску, 14 січня 1994 р. у Москві президенти США, Росії й України підписали тристоронню декларацію, яка узаконила без’ ядерний статус України взамін за ґарантії її територіальної цілісності та виплати компенсацій.
Головним винуватцем внутрішніх і зовнішніх невдач української держави була“ партія влади”, що складалася головним чином з представників старої номенклатури. Вони ототожнили свої інтереси з українською самостійністю не стільки з патріотичних, скільки з прагматичних міркувань. Після краху марксистсько-ленінської ідеології національна ідея забезпечила нову легітимацію їхньої влади. Вони стали господарями ситуації, не маючи більше потреби озиратися на вказівки й команди з Москви. Зберігаючи за собою керівні пости, вона могла казково наживатися в умовах гіперінфляції за рахунок дешевих державних кредитів.
Це поставило їхніх старих опонентів – демократичну опозицію – передскладною дилемою: чи повинна вона боротися проти цієї влади, ризикуючи послабити українську державу, а чи, навпаки, йти на союз з колишніми комуністами ради зміцнення української незалежності? Першим шляхом еволюціонував Рух, наймасовіша демократична організація. Провідником цієї лінії став В’ ячеслав Чорновіл, який у 1993 р. перетворив Рух у партію і поставив його в опозицію до Кравчука.
Опоненти Чорновола утворили Конгрес національно-демократичних сил, що ставив собі за мету підтримку Кравчука у його державнотворчій діяльності. Але всі ці партії, як й поодинокі демократи, які опинилися в українському уряді на високих постах, відігравали більш декоративне, аніж реальне значення в українській політиці. У часи великих політичних перемін злиття старої і нової еліти є ґарантом мирного і стабільного розвитку. Особливість української ситуації полягала в тому, що це не було злиття двох більш-менш рівносильних частин, а радше проковтнення чисельною партією влади тонкого прошарку колишніх опозиціонерів. Сил українських демократів й опозиціонерів виявилося надто мало, щоб спрямовувати українську політику в русло демократичних і ринкових перетворень.
У рішучу опозицію до урядової політики стали крайньо ліві та крайньо праві сили. Більшість лівих партій утворился на залишках старої КПУ. Вже у жовтні 1991 р. частина забороненої компартії утворила Соціалістичну партію України( голова – Олександр Мороз). У квітні 1992 р. СПУ, Селянська партія та декілька інших прокомуністичних об’ єднань утворили коаліцію“ Трудова Україна”. 19 червня 1993 р. самовільно відновилася КПУ на чолі з колишнім