Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1) | Page 229

Україні додалися ще два масові рухи: робітничий рух та рух за леґалізацію Української
католицької та Української автокефальної православної церков.
Осінь-зима 1989/1990 р. стали критичними у досягненні перелому у співвідношенні сил
між партією й опозицією. 8-10 вересня у Києві вібдувся установчий з’їзд Руху. Склад учасників
з’їзду засвідчив деякі характерні особливості розвитку опозиційного руху в Україні – це був рух
переважно інтеліґенції (72% мала вищу освіту), переважно зі Західної (близько половини) й
Центральної (35%) України. Недопредставлений був робітничий рух, а також реґіони Південної
та Східної України. Слабість впливу серед окремих соціальних груп і в окремих реґіонах
України залишилися характерною рисою українського руху як з великої, так і з малої букви.
Що однак, виявилося сильною стороною Руху – його ідеологічні положення й
організаційні структури залишали широко відкритими двері для всіх національних меншостей,
які проживають в Україні. Провідні діячі української опозиції проявили надзвичайну чутливість
до цього питання. Хоча вони й творили Рух за зразком балтійських народних фронтів, вони
свідомо уникали національної виключності, характерної для литовського “Саюдісу”. Перший
з’їзд Руху прийняв окремі постанови, які адресувалися власне національним меншостям – у
підтримку кримських татар, засудження антисемітизму та з проханням до росіян в Україні
підтримати національно-демократичний рух. Особливий наголос клався на те, що Україна
повинна стати спільною батьківщиною для всіх, хто живе у ній. Програма не містила вимоги
української самостійності, натомість закликала до утворення суверенної Української держави,
яка б будувала свої стосунки з іншими республіками СРСР на основі нового союзного договору.
Зрозуміло, що постава лідерів української опозиції відображала реалії національного
питання у республіці: в результаті довголітньої русифікації Україна не була ані такою
відмінною у культурному відношенні від Росії, ані такою політично однорідною, як корінні
нації у Литві, Латвії й Естонії. Але програмні положення Руху були чимось більшим, аніж
кон’юнктурним пристосуванням до реальних умов. За ними проглядались традиції українського
руху кінця XIX – початку XX ст. та дисидентських організацій 1960-1970-х рр.
Утворення Руху було великою тактичною перемогою української опозиції. Перед лицем
тих змін, які переживало політичне життя України, політичний режим видавався безнадійно
застарілим. 28-29 вересня у Києві відбувся пленум ЦК КПУ з участю Горбачова, на якому була
прийнята відставка Щербицького. На посаді першого секретаря ЦК КПРС його замінив
Володимир Івашко. Він вдовільняв Москву як більш компромісна фігура
Кінець 1989 р. - перша половина 1990 р. пройшли під знаком нових моральних перемог
опозиції. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада Української РСР, у відповідь на аналогічні заходи у
сусідніх республіках, прийняла закон про державність української мови. 1 грудня 1989 р., під
час візиту Горбачова до Ватікану, оголошено леґалізацію Української греко-католицької