Демократичного фронту у підтримку перебудови. Проте ці заходи виявилися мертвонародженими. Місцева влада вдалася до репресій аж до застосування загонів міліції особливого призначення( ОМОН-у) для розгону демонстрантів.
Вдалішою була друга хвиля спроб. У листопаді 1988 р. Київське відділення СПУ та працівники Інституту літератури АН Української РСР утворили ініціативний комітет для вироблення програми Українського народного фронту. Групу з двадцяти письменників очолив поет-“ шестидесятник” Іван Драч. Ініціатива була підтримана пленумом Спілки( грудень 1988 р.). Коли наприкінці січня проект був уже написаний, керівництво компартії України розгорнуло кампанію, щоб недопустити його до друку. Це змусило групу письменників 13 лютого 1989 р. їхати у Москву за підтримкою до Горбачова. Невідомо, чи то власне втручання Горбачова допомогло, але 16 лютого проект програми був надрукований у газеті“ Літературна Україна”, органі СПУ. На відміну від первісного варіанту, опублікований текст містив визнання керівної ролі КПУ – пункт, навколо якого тривали гострі суперечки між керівництвом СПУ і КПУ. Офіційно Рух мав служити з’ єднувальною ланкою між перебудовною програмою партії“ зверху” та ініціативою широких народних мас“ знизу”.
Дрібні тактичні компроміси, включені у програму, не застрахували однак її від гострих атак з боку партійної номенклатури. Авторів програми оскаржували у розпалюванні громадянської війни, націоналізмі, сепаратизмі та опозиції до партії. Антирухівську кампанію очолив секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук, який дораджував комуністам не вступати до Руху.
Однак момент для придушення Руху в зародку був втрачений: у травні утворилася Львівська ореґіональна організація Руху, а у липні – Київська організація. Паралельно йшло утворення нових масовіших громадських організацій. 11-12 лютого 1989 р. у Києві відбулися установчі збори Товариства української мови ім. Т. Шевченка( ТУМ). У березні 1989 р. утворилося українське відділення Товариства“ Меморіал”. Обидві організації заявили про свою підтримку Руху. Разом з тим виникли групи, які у своїх програмних вимогах йшли далі не лише Руху, але й УГС, виступаючи за повну державну самостійність України.
Іншим сильним поштовхом для розгортання громадянського суспільства в Україні стали вибори до Всесоюзної Верховної Ради СРСР у березні 1989 р. Це були перші напіввільні вибори за весь час існування радянської системи. Вибори 1989 р. були використані демократичні опозицією для популяризації своїх програмних вимог. Обрані від неї депутати ввійшли у склад Міжреґіональної групи – осередку опозиції у Верховній Раді – і таким чином змогли нав’ язати безпосередні контакти з московськими реформаторами та лідерами інших національних груп.
Ще одним важливим успіхом українського опозиційного руху на шляху політичної мобілізації стало розгортання з весни 1989 р. сітки неформальних періодичних видань, які на відміну від самвидаву, виходили масовими тиражами. Літом-осінню 1989 р. до опозиції в