Це особливо чітко виявилося у відношенні до України. Якщо у Москві появлялися статті-викриття про сталінські злочини, дозволялася критика колишніх лідерів СРСР, зміщалися перестарілі і скомпроментовані члени ЦК, то нічого такого довгий час не відбувалося у Києві. Найбільш промовистим було збереження аж до вересня 1989 р. на посаді першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, який із членів старшого,“ брєжнівського” складу ЦК КПРС втримався при владі найдовше. Очевидно, що Горбачов радо жертвував“ перебудовою” і“ гласністю” в Україні ради збереження політичної стабільності у найбільшій неросійській республіці СРСР.
Лицемірність офіційної лінії щодо поглиблення“ демократизації” і“ гласності” сповна проявилася після Чорнобильської катастрофи 26 квітня 1986 р. Офіційне попередження про загрозу радіоактивного забруднення місцеве населення почуло лише 5 травня, на дев’ ятий день після катастрофи. До цього мас-медія переконувала, що аварія на Чорнобильській АЕС є цілком нешкідливою за своїми наслідками для здоров’ я. Верхом цинізму було проведення у Києві 1 травня 1986 р. багатолюдної урочистої демонстрації, хоча якраз напередодні, 30 квітня, була зафіксовано підвищенння радіоактивного фону у Києві.
Катастрофічні екологічні й економічні трезультати Чорнобиля не піддаються точним оцінкам. Але не менш важливими були політичні наслідки Чорнобиля. Чорнобильська катастрофа відкрила очі мільйонам українських громадян на колоніальне становище України. Рішення про замовчування справжніх наслідків аварії приймались у Москві; на Москву( й особисто на Горбачова) падала й основна відповідальність за зволікання з прийняттям контрзаходів.
Поняття Чорнобиля – руйнівної катастрофи – все частіше поширювалася і на опис інших сторін тогочасного життя в Україні( тема“ духовного Чорнобиля”,“ мовного Чорнобиля” і т. п.). Перші несміливі голоси протесту 1987 р. вийшли зі середовища інтеліґенції, яка за своїм фахом безпосередньо була пов’ язана з функціонуванням української мови і літератури – письменників і вчителів. Спілка письменників України у червні 1987 р. звернулася до Президії Верховної Ради Української РСР з пропозицією впровадження навчання української мови у всіх школах на території республіки та надання їй стану державної мови.
У першій половині 1987 р. почалося визволення з тюрем і таборів політичних в’ язнів, серед яких українці становили дуже значну частину. Уже літом 1987 р. під редакцією Вячеслава Чорновола появився новий номер“ Українського вісника”. Він став офіційним органом Української Гельсінської Спілки( УГС), створення якої було проголошене у березні 1988 р. Лідером її став довголітній політичний в’ язень Левко Лук’ яненко.
УГС виступала як пряме продовження Української гельсінської групи 1970-1980-х років. Початково її вимоги мало чим відрізнялися від основних постулатів дисидентського руху