релігійності як українців, так і росіян в Україні проґресує у міру більшої віддаленості території їхнього проживання від Москви 13.
Було би великим спрощенням зображати взаємозближенняукраїнців й росіян як виключно результат природнього процесу для двох народів, що проживають на одній території, близькі за собою мовою і звичаямиі протягом декількох десятиліть ділять схожу долю( точка зору, якою часто“ грішать” праці російських та західних істориків). До великої міри це взаємозближення було результатом цілеспрямованої національної політики Москви. Але було би іншим спрощенням ототожнювати цю політику виключно з політикою русифікації, як це роблять сучасні українські автори. Проводячи цю політику, Москва виступала не як столиця російської, а як столиця радянської держави. Кремль не переслідував мету повної етнічної асиміляції українців. Його метою в останні десятиліття існування Радянського Союзу( з останніх років правління Хрущова і на протязі всього брежнєвського періоду) було утворення нової історичної спільноти –“ радянського народу”. Це була досить амбітна мета витворити нову політичну націю, яка б не виключала деяких етнічних рис кожної національності 14. Говорячи образно, існування радянської нації не передбачало створення специфічно національної“ радянської” кухні або“ радянських” народних танців. У культурі“ нової історичної спільноти” напевно знайшлося б місце для української, як й грузинської національної кухн і, рівно ж як і для російських, вірменських, литовських і якутських народних танців. Що строго заборонялося – то це те, що могло надати етнічним відмінностямполітичного характеру( скажімо, все що нагадувало про принципову відмінність української культурної спадщини та історичного процесу від російських). Московський режим пропонував українцям два вибори: або зберігати лояльність до нової політичної лінії, одержавши за це привілейований статус“ молодшого брата”( особливо, якщо йшлося про русифікацію балтійських республік та республік Середньої Азії), або ж – у випадку відмови і захисту своєї національної спадщини— поповнювати ряди політв’ язнів. У результаті такої політики українці були дуже сильно представлені як і в державно-партійному апараті республіки( 79 % у 1989 р.), так і в тюрмах і на засланні.
Росіяни, як й інші народи СРСР, теж стали об’ єктом політики виелімінування політичних аспектів їхньої національної культури, хоча, зрозуміли не до такої міри, як особи неросійських національностей. У тому сенсі вони теж переживали кризу своєї ідентичності. Як показали соціологічні дослідження, зразу ж після розпаду Радянського Союзу 75 % російськомовного населення поза межами Російської федерації ідентифікувало себе як“ радянські”, а не“ росіяни”(“ советские”, а не“ русские”). Подібно, найбільшою національною
13 Bremmer I. The Politics of Ethnicity: Russians in the New Ukraine // Europe-Asia Studies, 46, 2( 1994): 273.