Головною причиною цих далекоідучих змін стала територіальна уніфікація української нації під час і після другої світової війни. Об’ єднання Західної і Східної України прискорило справу національної інтеґрації. Цей процес був двостороннім – не лише більш національно свідомі західні українці дістали можливість поширювати свої ідеї на схід від р. Збруч, але й східні українці справляли політичний вплив на Західну Україну. Показово, що інтеграція окремих західноукраїнських реґіональних етнічних груп з яскраво вирізненими культурними особливостями й окремими діалектами – бойків, лемків, гуцулів – у склад української нації повністю завершилася лише після включення Західної України у склад Української РСР.
Але й саме поняття“ українця” сильно змінилося у повоєнні роки. Найбільша зміна полягала у тому, що українська мова перестала бути головним індикатором української ідентичності. Останні роки існування Радянського Союзу та розвиток України після проголошення незалежності 1991 р. показав, що тут існує чисельна група російськомовних українців, які на загал лояльно ставляться до української ідеї.
З іншого боку, є серйозні підстави вважати, що частка російського населення в Україні( 21 % згідно перепису 1989 р.) насправді не відповідає дійсності. Не те що радянська статистики свідомо фальсифікувала результати перепису, але процедура, за якою вона визначала національну приналежністьтої чи іншої особи – на підставі запису в паспорті – викликає поважні сумніви щодо достовірності результатів. Вона виключає не можливість не лише подвійної ідентичності( скажімо,“ українсько-російської” чи“ російсько-української”), але й ідентичності, що виходить за межі українсько-російського етнічного розрізнення(“ раяднська” ідентичність, на зразок“ югославської” чи“ чехословацької”). Якщо включити в аналіз ці обидва типа ідентифікації, то динаміка національних змін у повоєнній Україні виглядатиме цілком інакшою.
Здебільшого, коли говорять про українсько-російські стосунки у ХХ ст., масова російська асиміляція й акультурація українців є першою річчю, яка приходить до голови. Що при цьому приходить повз увагу – це факт, що ці стосунки справили вплив і на росіян в Україні. Вони сприйняли деякі місцеві вартості і постави, які роблять їх не цілком подібними до росіян у Росії. Росіяни в Україні не навчилися говорити по українськи, але їхросійська мова, якою вони розмовляють, набрала українського звучання, лексичних зворотів і місцевого акценту. Промовистим є інший приклад: добре відомим є факт, що рівень релігійності українського населення був одним із найвищих у Радянському Союзі. У 1988 р., із бл. 8000 діючих у СРСР православних церков, 4000( тобто більше половини) припадало на Україну, у т. ч. половина з цього числа( 2000, рівно ж стільки, скільки було у всій Росії) припадала на Західну Україну 12. А тепер порівняймо ці цифри з встановленим соціологічними дослідженнями фактом, що рівень
12 Kuzio T., Wilson A. Ukraine: Perestroika to Independence. Edmonton, 1994. Р. 89.