Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1) | Page 222

поступалася лише Казахстану і Центральній Азії, куди за той самий час виїхало 1,5 млн. чол.) 11 .
Як правило, ця іміграція не мала запланованого “зверху” характеру. Більшість росіян прибувала
в Україну приваблена її кліматом, розвинутою соціальною інфраструктурою у східних і
південних реґіонах Української РСР, можливістю знайти роботу за своїм фаховим рівнем.
Іміграція робочої сили в Україну відбувалася у той самий час, коли через брак достатньої
кількості робочих місць (особливо у західних областях) певне число українських робітників
емігрувало за межі України. Помимо соціального напруження така ситуація мала побічний
неґативний політичний ефект: росіяни, опинившись у становищі привілейованої групи,
найменше хотіли чинити опір політичному режимові.
Іншим джерелом зростання російської населення в Україні була русифікація за рахунок
мовної і культурної асиміляції. З 1959 р. по 1989 р. кількість українців, які вважали російську
свою рідною мовою, зросло з 2 до 4,6 млн. чол. Як показують статистичні дані, у рамках
Східної України асиміляція просувалася швидше,тоді як у західних реґіонах України вона
навіть зменшилася. Головним фактором асиміляції була слаборозвинутість або ж повна
відсутність розвиненої україномовної соціальної інфраструктури (дитячі садки, школи, театри,
преса і т.п.) у великих містах Східної і Південної України. Багато українців небезпідставно
вбачали у цій етно-демографічній тенденції пряму небезпеку для збереження своєї національної
самобутності та панівної позиції у республіці. Вони оскаржували радянський режим, що під
гаслами
інтернаціоналізації
він
проводив
насправді
політику
русифікації.
У
цих
звинувачуваннях була своя рація, що підтверджувалася численними прикладами з щоденного
життя.
Однак повоєнний період не був цілком втраченим часом з точки зору утвердження
української національної ідентичності. Перш за все,не у всіх історичних реґіонах України
ситуація виглядала однаково. Українці зберігали перевагу у двох найбільш важливих з
політичної точки зору містах – у Києві, всеукраїнській столиці та столиці “галицького
П’ємонту” Львові. Частка українців у населенні Києві між 1959 і 1979 рр. зросла зі 64,8 до
68,7%. Ця перевага була дещо затерта насильною русифікацією у роки Щербицького, але
назагал, як показала значна активність Києва у часи “перебудови”, радянському режимові не
вдалося повернути цю традицію назад. Таким чином, післявоєнний розвиток України
змодифікував традиційну відмінність між “українським селом” і “російським містом” або
“українським сільським Заходом” і “російським міським Сходом”. Схід залишився
“російським” (якщо не в кількісному, то хоча б у культурному відношенні), але Західна і
Центральна Україна стала більш урбанізованою з переважаючим українським компонентом.
11
Брук С.И. Этнографические процессы в СССР (по материалам переписи 1970 года) // Советская этнография.
1971. № 4.