дворяни. Це давало йому кращі шанси для просування вверх по службовій драбині. Амбітніші й багатші малоросійські дворяни виїжджали на службу до Петербурґу. Там вони легко находили середовище своїх земляків, які уже займали високі позиції при дворі й могли надати необхідну допомогу зв’ язками і протекцією. На початку XIX ст. росіяни скаржилися, що завдяки круговій поруці українці займають ключові посади у столиці і перекривають їм шлях догори.
Нове українське дворянство в імперській столиці вважало Малоросію своєю батьківщиною, але батьківщиною, яка була частиною більшої держави – Російської імперії. Між цими двома патріотизмами –“ малоросійським” і“ великоросійським” – для них не існувало суперечності. Вони мали всі підстави називати імперію своєю, адже на протязі XVIII ст. вихідці із малоросійських родин своєю діяльністю мостили шлях до її тріумфу. Якщо у XVII ст. перед освіченими українцями, які хотіли робити службову, військову чи культурну кар’ єру, стояв вибір – Україна чи Росія, та у XVIII ст. цей вибір формулювався уже інакше – провінція чи імперія? Переваги возз’ єднання уявлялися їм не тільки у вигляді титулів й орденів, які вони одержували при петербурзькому дворі. Основна перевага полягала, на їхню думку, в тому, що як частина Україна, Гетьманщина змогла дати собі ради зі своїми традиційними ворогами – польською Річчю Посполитою, Кримським ханством та Османською імперією.
Тип“ малороса”, який поєднував симпатію до України, до її природи, пісень і т. п., з відданою службою Російській імперії, був однією із характерних фігур в українській політичній і культурній історії XIX ст. Найяскравішим уособленням цього типу став всесвітньовідомий письменник Микола Гоголь. Народжений в українській сім’ ї козацького походження, він зробив блискучий дебют у російській літературі як автор творів на українську тему. Гоголь вважав свою душу складеною з двох частин – української і російської; жодній з них він не надавав переваги, вважаючи, що вони взаємодоповнюють одна одну. Сильна різниця українського і російського національного характерів була, на його думку, лише передумовою для їхнього злитя в майбутньому, щоб явити світові щось більш досконале.
Попри глибокі різниці між“ автономістами” і“ малоросами”, їх єднала одна спільна риса: вони були останніми людьми“ старої України”. Стара формула нації, яка домінувала на європейському континенті до кінця XVIII ст., ототожнювала її із правлячими верствами. У простолюддя у цій формулі попросту не було місця. Якщо б ця формула втрималася у масовій свідомості ще на декілька десятиліть, то Україна була б загрожена на повне зникнення з лиця землі.
Дальший імпульс до свого розвитку українське національне відродження одержало ззовні, завдяки новим політичним й інтелектуальним течіям, які надходили зі Заходу. Французька революція кінця XVIII ст., зліквідувала вищу владу короля і старої аристократії, поширила поняття нації на інші суспільні верстви. Джерелом суверенних прав нації став народ.