дворяни . Це давало йому кращі шанси для просування вверх по службовій драбині . Амбітніші й багатші малоросійські дворяни виїжджали на службу до Петербурґу . Там вони легко находили середовище своїх земляків , які уже займали високі позиції при дворі й могли надати необхідну допомогу зв ’ язками і протекцією . На початку XIX ст . росіяни скаржилися , що завдяки круговій поруці українці займають ключові посади у столиці і перекривають їм шлях догори .
Нове українське дворянство в імперській столиці вважало Малоросію своєю батьківщиною , але батьківщиною , яка була частиною більшої держави – Російської імперії . Між цими двома патріотизмами – “ малоросійським ” і “ великоросійським ” – для них не існувало суперечності . Вони мали всі підстави називати імперію своєю , адже на протязі XVIII ст . вихідці із малоросійських родин своєю діяльністю мостили шлях до її тріумфу . Якщо у XVII ст . перед освіченими українцями , які хотіли робити службову , військову чи культурну кар ’ єру , стояв вибір – Україна чи Росія , та у XVIII ст . цей вибір формулювався уже інакше – провінція чи імперія ? Переваги возз ’ єднання уявлялися їм не тільки у вигляді титулів й орденів , які вони одержували при петербурзькому дворі . Основна перевага полягала , на їхню думку , в тому , що як частина Україна , Гетьманщина змогла дати собі ради зі своїми традиційними ворогами – польською Річчю Посполитою , Кримським ханством та Османською імперією .
Тип “ малороса ”, який поєднував симпатію до України , до її природи , пісень і т . п ., з відданою службою Російській імперії , був однією із характерних фігур в українській політичній і культурній історії XIX ст . Найяскравішим уособленням цього типу став всесвітньовідомий письменник Микола Гоголь . Народжений в українській сім ’ ї козацького походження , він зробив блискучий дебют у російській літературі як автор творів на українську тему . Гоголь вважав свою душу складеною з двох частин – української і російської ; жодній з них він не надавав переваги , вважаючи , що вони взаємодоповнюють одна одну . Сильна різниця українського і російського національного характерів була , на його думку , лише передумовою для їхнього злитя в майбутньому , щоб явити світові щось більш досконале .
Попри глибокі різниці між “ автономістами ” і “ малоросами ”, їх єднала одна спільна риса : вони були останніми людьми “ старої України ”. Стара формула нації , яка домінувала на європейському континенті до кінця XVIII ст ., ототожнювала її із правлячими верствами . У простолюддя у цій формулі попросту не було місця . Якщо б ця формула втрималася у масовій свідомості ще на декілька десятиліть , то Україна була б загрожена на повне зникнення з лиця землі .
Дальший імпульс до свого розвитку українське національне відродження одержало ззовні , завдяки новим політичним й інтелектуальним течіям , які надходили зі Заходу . Французька революція кінця XVIII ст ., зліквідувала вищу владу короля і старої аристократії , поширила поняття нації на інші суспільні верстви . Джерелом суверенних прав нації став народ .