Сталіна Україна вийшла з другої світової війни зі сильно зміненим статусом. Її основні етнічні території, вперше на протязі декількох століть, були об’ єднанні у складі одної держави. Наприкінці війни були створені республіканські військове і закордонне міністерства, а сама Україна одержала статус держави-засновниці ООН. Радянська історіографія стверджувала, що ці зміни були як би визнанням великої ролі України як чинника антигітлерівської коаліції. Пост-радянська додає то цієї старої формули ще й визнання Москвою і союзниками українських державних потенцій.“ Незграбні й неетичні намагання“ не помітити” цього, зневажають найтрагічнішу і найбільш героїчну сторінку української історії, отож, завдають моральних збитків українському народові” 28.
Така концепція замінює старий міф новим. Насправді, ніхто з країн антигітлерівської коаліції не спішив визнавати роль України як чинника антигітлерівської коаліції або її державні потенції. не дбав про компенсацію Україні за її втрати. Показовою з цього боку є доля головного ката України, гауляйтера Еріка Коха. Хоча його й засудили до страти за злочини, які він, як ґауляйтер Східної Прусії у 1939-1941 р. вчинив над польським населенням, вирок ніколи не був виконаний з причинйого хвороби. Він помер своєю смертю у 1986 р., у віці 92 р. За повідомленнями польської“ Солідарності”, умови його ув’ язнення були винятково гуманними: він користувався телевізором, читав журнали, які доставлялися для нього спеціально з Західної Німеччини, й одержував західні медикаменти. Ні Москва, ні Українська РСР ніколи не вимагали його видачі і суду за злочини, скоєні ним в Україні. Під час судового процесу він ставив собі за особливу заслугу те, що перешкодив планам Розенберґа утворити на окупованих землях українську державу. Очевидно, що доля Коха склалася б інакше, якщо Україна була важливим самостійним чинником антигітлерівської коаліції.
Москві йшлося зовсім не про визнання державних потенцій України, а про певне загравання з партіотичними настроями заради втримання свого контролю над українським населенням і територією. Радянське керівництво у 1944-1945 рр. не відчувало себе впевнено на відвойованій українській території. Те, що Україна була об’ єктом тривоги Сталіна, підтверджує історія її зарахування до ООН. Первісно Москва прагнула надати статус членівзасновників ООН усім радянським республікам; дізнавшись про це, американський президент Рузвельт був готовий вимагати такого ж статусу для 48 американських штатів. Сталіну довелося йти на поступки, звузивши число союзних республік-засновниць ООН до України і Білорусії.
Що ж стояло за лаштунками цього рішення? Навряд чи бажання радянського керівництва збільшити своє представництво в ООН – маючи право вето у Раді Безпеки, Сталін
28 Коваль М. Український народ у другій світовій війні( 1939-1945 рр.). Сучасна історична концепція // Другий Міжнародний конгрес україністів. Львів, 22-28 серпня 1993 р. Доповіді і повідомлення. Історія. Ч. II. Львів, 1994.