Зважаючи на складність ситуації, здобути контроль над Україною одними лише військовими засобами чи терором не було можливо. Для цього потрібні були ще й політичні заходи. Як показує історія німецько окупації, насильство неминуче оберталося супроти насильника. Драконівські міри окупаційної влади мали невиправні наслідок для гітлерівського командування: замість умиротвореного краю воно одержало тил з порушеними комунікаціями й активним партизанським і повстанським рухом.
Українські націоналісти перестерігали Німеччину, що вона програє війну, якщо не підтримає концепцію розвалу СРСР на національні держави. Очевидно, що вони перебільшували готовність населення Центральної і Східної України до політичної самостійності – принаймні у тих формулюваннях, які пропонував український націоналістичний рух. Як і в роки німецької окупації під час першої світової війни, український рух переживав роздвоєнність між антиросійською / антирадянською орієнтацією його політичної верхівки й антинімецькими настроями більшості українського населення( виняток становили українці у Галичині, для яких радянська окупація 1939-1941 рр. принесла більш жертв і страждань, аніж німецька у 1941-1944 р.).
Це не означає, однак, що антинімецька орієнтація булаабсолютно тотожня з прорадянськими настроями. Історія німецької окупації засвідчила, що після досвіду“ українізації” 1920-х рр. і сталінських репресій у 1930-х рр. рівень патріотизму і національної свідомості місцевих українців був досить високим. Іншим промовистим фактом живучості національної орієнтації є те, що українські повстанські загони за своєю сумарною чисельністю не поступалися організованому Москвою радянському партизанському рухові. Щоб у повній мірі оцінити значення цього факту, треба пам’ ятати про зізольованність українського повстанського руху, який вів боротьбу на два фронти і не міг, на відміну від польського, французького, югославського та ін. рухів опору, користати з матеріальної і військової допомоги західних союзників.
Західні союзники не трактували український незалежний рухсерйозно. вважаючи, що він немає ніяких перспектив у Радянській Україні. З літа 1941 р. Лондону і Вашінгтону були звернуті на одне: як допомогти Москві здобути перемогу над Німеччиною. Українське питання могло підірвати сили СРСР, тому воно навіть не піднімалося. Думка, що встановлення самостійної української держави є цілком можливою, хоч і не легкою ціллю, прийшла надто пізно – аж після завершення війни, коли Радянський Союз з колишнього союзниказнову перетворився у ворога.
Одним із парадоксів історії України періоду другої світової війни є факт, що найбільшою проукраїнською силою реально виявилася Москва. І мова йде не лише про те, що Червона армія врятувала українців від долі, яку їм підготував Гітлер. Завдяки цілеспрямованим зусиллям