Українці воювали проти Німеччини і в складі інших армій та військових частин, зокрема,. Багато з них служило в американській й канадській армії( в останній їх нараховувалося 40 тис.). Вони воювали і в французькому русі опору. Тисячі українців служило у польській армії генерала Владислава Андерса і приймали участь у військових діях на британській стороні у Єгипті, Лівії й Італії. Подібним чином західні українці становили 2 % складу польскої дивізії ім. Тадеуша Костюшки та 70 % чехословацької бригади генерала Людвіга Свободи. Певна кількість знаходилася у партизанських загонах Тіто в Югославії.
У порівнянні з цими цифрами кількість українців, що воювали на стороні Німеччини, була дуже незначною – 250 тис. чол. Впадає в око, однак, що по відношенню до інших національних груп-вихідців з СРСР частка українців була дуже високою – 26 %( росіяни становили 32 %, туркестанці – 19 %, кавказці – 11 %, волзькі татари – 4 %, кримські татари – 2 %, відсутні дані щодо латишів, литовців та естонців). Очевидно, часткову відповідальність за ці високі показники насильна мобілізація населення України на роботи у Німеччину, жорстокий режим німецького полону, який змушушвав багатьох військовополоненних-українців рятувати собі життя, згоджуючись на службу в німецькій армії. Але не можна скидати з рахунку сильне поширення серед українського населення антирадняських настроїв. Про це свідчить, зокрема, недопредставленність українців в радянському партизанському русі, навіть після того, як у результаті німецької окупації вони стали надавати йомупідтримку.
Окрім жителів України, які воювали на боці одного із двох блоків, певна частина її мешканців переслідувала іншу мету – здобуття політичної самостійності України. Це ставило їх в опозицію як до Москви, так – принаймні, почасти – і до Берліна. Тому у них не залишалося іншого вибору, як формувати власні військові частини. До їхнього числа належали вояки Української повстанської армії Тараса Бульби-Боровця, його ж Українська національна революційна армія та Українська повстанська армія, утворена бандерівцями. Крізь їхні ряди перейшли декілька сотень тисяч чоловік, у т. ч. колишніх солдатів із радянських і німецьких військ.
Короткий перелік воєнної статистики засвідчує, що Україна служила важливим джерелом людських ресурсів і матеріальних багатств для усіх воюючих сторін. Це не дивно, якщо врахувати, що вона була однією із найбільших європейських націй, а її територію напередодні війни поділили одразу між декількома державами, учасниками різних блоків. Якщо прийняти тезу, що результат війни вирішувався на радянсько-німецькому фронті у Центральній і Східній Європі 27, то стає очевидним, що контроль над українською територією і лояльність українського населення були важливим фактором перемоги.
27 Див., наприклад: Davies N. The Misunderstood Victory in Europe // The New York Review of Books. May 25, 1995. P. 8.