УГВР задумувалася як всеукраїнський провід повстанської боротьби. Рада мала позапартійний, чи, вірніше сказати, надпартійний характер. Із 20 членів-засновників УГВР членами ОУН або УПА було лише шестеро. Президентом УГВР обрано уродженця Східної України Кирила Осьмака. Цей вибір мав символізувати тяглість традицій української визвольної боротьби: Осьмак під час революції був членом Центральної Ради, а у 1928-1930-х рр. проходив за“ справою” СВУ. Крім нього, учасниками української революції були ще четверо присутніх.
Формально Раді підпорядковувалися УПА та ОУН( б). Але розподіл посад у керівних органах УГВР залишає місце для сумнівів, чи бажане не видавалося за дійсне: голова Уряду( Генерального секретаріату) Роман Шухевич був одночасно головнокомандувачем УПА та керівником ОУН( б). Таке зосередження влади в одних руках засвідчувало, що вождівство й монопартійність надалі( принаймні, не на словах) залишалося одним із основних принципів функціонування бандерівського руху, а сама УГВР, за словами Івана Лисяка-Рудницького була сконструйована за рецептом“ блоку партії з безпартійними” 23.
У суперечці про характер змін, які пережили ОУН( б) та УПА у 1943-1944 р., одне є певним: самого лише проголошення демократичних лозунгів недостатньо для проведення демократизації. Для цього потрібні ще й зміни організаційної структури. Інша справа, що в умовах воєнного підпілля такі зміни могли бути недозволеною розкішшю. Не підлягає сумніву також те, що частина бандерівського керівництва щиро хотіла позбутися баласту тоталітарних традицій міжвоєнної ОУН. Про це свідчить факт, що після еміграції на Захід тогочасне керівництво повстанського руху( Микола Лебедь, Лев Ребет) ввійшли у конфлікт з Бандерою та його партійним оточенням, які засудили реформи 1943-1944 рр. як відхилення програми ОУН у бік більшовизму.
В останню декаду вересня 1944 р. німецько-радянський фронт досягнув лінії колишнього польсько-чехо-словацького кордону. 28 жовтня 1944 р. Червона армія завоювала останній населений пункт у Закарпатті. Наприкінці листопада 1944 р.“ народні комітети” Карпатської України проголосували за приєднання цієї території до Української РСР.
Під кінець 1944 р. вся Україна опинилася під владою Москви. Радянські керівники відчували велику недовіру до населення окупованих територій. На їхню думку, воно піддалося впливу“ буржуазної пропаґанди” і потенційно могли стати анитрадянським елементом. Радянське керівництво не могло забути того приниження, яке воно зазнало, спішно покидаючи Україну літом— осінню 1941 р. Причини такого відступу вони бачили у зраді місцевого населення. У Кремлі поширювалася версія, що населення окупованої України зрадило радянську владу і пішло у“ козачки”. Цю точку зору поширював Берія і розділяв сам Сталін.
23 Лисяк-Рудницький І. історичні есе. Т. 2. С. 492.