битви. Головні партизанські акції мали місце на залізничних ділянках Ковель-Сарни-Коростень та Ковель-Шепетівка-Бердичів.
Друга половина 1943 р. стала найвищою точкою у розвитку червоного партизанського руху в Україні. Німецьке військо у північній і центральній частині України втримувало контроль лише у містах та вздовж шляхів сполучень. У міру наближення Радянської армії до території України партизанські з’ єднання використовувалися для безпосередньої підтримки фронтових операцій.
У період його найвищого піднесення партизанські загони і з’ єднання налічували понад 50 тис. чол. У цілому ж, через партизанський рух за роки війни пройшло прибл. 180-220 тис. чол. Це не так уже й багато, якщо взяти під увагу його“ зорганізованість зверху”. Показовим з цього огляду є також національний склад партизанських загонів в Україні: українці становили 54 %, росіяни – 23 %, білоруси – 6 %, поляки – 2 %, євреї – 1 %, представники решти майже 60 національностей – кожна по менше ніж 1 %. Впадає в око сильна недопредставленість українців у порівнянні з їхньою часткою в населенні України( 75-80 %); натомість росіян було вдвічі більше від їхнього відсотку у національному складі( 10-13 %)!
Міфічна“ всенародність” червоного партизанського руху, про яку постійно твердила радянська пропаганда, стає особливо очевидною, коли порівняти його з націоналістичним повстанським рухом на західноукраїнських землях. Його передісторія пов’ язана зі спробами українських антирадянських політичних сил утворити за згодою німців власну національну армію. У 1940 р. Тарас Бульба-Боровець, уродженець Полісся й колишній в’ язень Берези Картузької одержав розпорядження уряду УНР утворити партизанські загони для боротьби з більшовиками. У червні 1941 р. за дозволом вермахту він організував збройний загін української міліції, що прочищував ліси північно-західної України від залишків Червоної Армії та радянських партизан. При цьому Боровець тісно співпрацював з відділами Білоруської самооборони, які виконували подібне завдання у білоруській частині Полісся. До кінця літа його група встановила контроль над значною частиною Полісся навколо м. Олевська і проголосила себе“ Поліською Січчю”. Вона добивалася визнання як національна військова частина, однак німці годилися визнати її лише як офіційну міліцію. 15 листопада 1941 р. Боровець дав наказ розпустити Поліську Січ і приступив до створення з членів колишнього загону партизанського формування під назвою“ Українська повстанська армія”.
У відповідь на посилення гітлерівського терору проти місцевого населення весною 1942 р. повстанські загони провели цілий ряд“ відплатних акцій”. Однак Боровець не мав наміру вести великомасштабну партизанську війну. Від партизанської боротьби утримувалося також українське і польське націоналістичне підпілля. Вони не були готові перейти до масової збройної боротьби і зосереджувало свою діяльність на підготовчих акціях: підпільній