пропаганді, створенні запасів зброї і провіанту і т. д. Керівництво ОУН-б рекомендувало не розпорошувати енергію на партизанську діяльність і неґативно ставилося до діяльності перших повстанських загонів, стверджуючи, що партизани є агентами Сталіна і Сікорського( голови польського еміграційного уряду).“ Не партизанка сотень, чи навіть тисяч, а національновизвольна революція мільйонових українських мас – наш шлях”, – писала ОУН( б) у червні 1942 р.
Ситуація різко змінилася після того, як наприкінці 1942- на початку 1943 рр. розпочалися рейди радянських партизан на північно-західні землі. Завданням цих рейдів було демонстрування радянської присутності на цих землях, поборення підпільних українського і польського націоналістичних рухів та розпалення антинімецьких почуттів серед місцевого населення. Останньої мети досягалося макіавеллістськими засобами: підірвавши міст, пустивши під укіс поїзд або ж убивши декількох поліцейських і німецьких солдатів, радянські партизани зразу ж поверталися у білоруські ліси, полишаючии місцевих жителів сам-на-сам з розлюченою німецькою адміністрацією.
Різка зміна ситуації змусило місцевих лідерів ОУН( б) до створення, всупереч інструкціям керівництва, озброєних загонів самооборони. Бандерівському проводу довелося поступитися перед ініціативою знизу. У вересні-жовтні 1942 р. були створені перші значні військові формування українських націоналістів-бандерівців. Військове керівництво цих формувань сильно зміцнилося за рахунок офіцерів колишнього“ Нахтіґалю”, які у листопаді 1942 р. відмовилися поновити однорічний контракт з німцями. Один із них, Роман Шухевич, під псевдонімом“ Тарас Чупринка” став головнокомандуючим цього руху. У лютому 1943 р., на Третій конференції ОУН( б), керівники націоналістичного підпілля вирішили перейти до збройної боротьби з німецьким окупантом. У цьому ж місяці бандерівські формування розпочали військові дії проти німців, заатакувавши бараки нацистської поліції на північній Рівенщині.
Перейти до підпільної діяльності спробували й найактивніші члени ОУН( м). У березніквітні 1943 р. мельниківські групи теж приступили до створення на Волині своїх партизанських загонів. Окрім того, мельниківці становили кістяк офіцерського складув армії Боровця, фактично перебравши у свої руки і політичний провід УПА. Наявність у волинських лісах одразу декількох українських партизанських формувань українських націоналістівта втікачів диктувала необхідність їхнього об’ єднання під спільною військовою командою. Між бульбашівцями і бандерівцями з кінця лютого по кінець травня 1943 р. велися переговори про створення спільного керівного центру. Після зриву переговорів ОУН( б) почала проводити акцію насильного об’ єднання усіх націоналістичних партизанських формувань. Озброєні бандерівські загони у липні-серпні 1943 р. оточували бульбашівські і мельниківські групи і